АКАДЕМІЧНА НЕДОБРОЧЕСНІСТЬ У ВИЩІЙ ШКОЛІ ЯК СИСТЕМНА ПРОБЛЕМА

Може видатися, що проблема академічної недоброчесності має однакові прояви в різних країнах. Якщо це і так, то такі прояви мають місце в цілком різних контекстах та за різного стану сфери вищої освіти в окремих країнах. Іншими словами, слід пам’ятати, що чужий досвід у даному питанні можна використовувати доволі обережно та частково. Разом з тим потрібно розуміти ті загальні тенденції, що існують в європейському просторі вищої освіти та обумовлюють погіршення ситуації щодо академічної нечесності. Саме такі тенденції змушують серйозно ставитися до проблеми академічної недоброчесності у всіх без винятку європейських країнах. Мова йде про процес поступової руйнації так званого традиційного академічного етосу. Що ж обумовлює такий процес?

Читайте докладно на порталі “Освітня політика”


Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

Що означає мислити публічно?

Введення в метафізику публічного

Крок перший

– Я так думаю, – самовпевнено стверджує студент університету.

– Я маю право на власну думку, – категорично та роздратовано промовляє чарівна старшокласниця, тупаючи при цьому ніжкою.

– Розум може будь-що як довести, так і спростувати, – безапеляційно заявляє доцент столичного університету, загадково посміхаючись до публіки.

– Доцент, мабуть, щось знає, – думає публіка.

– Проте, стривайте – давайте все ж запитаємо себе: а чи налаштована публіка думати? Невже публіка збирається для того, щоб думати, а не, скажімо, розважатися, проводити час цікаво та корисно, одним словом, тусуватися?!

– Хіба не є мислення справою одинака? – запитує себе філософ.

– Так, мабуть, є. Однак той одинак завжди звернений своїми думками до іншого, інших.

– Зачекайте, – хтось викрикнув з публіки, – а чому ви ототожнюєте слова «думати» та «мислити»? Ви що їх не розрізняєте?

– Так, ми дійсно багато ще чого не розрізнили, скажімо, аудиторію, публіку, натовп.

Мислити публічно доволі складно, однак все ж можна та навіть потрібно. А чи можна мислити перед натовпом?

Черговий вождь, звертаючись до багатолюдного натовпу, буде кричати, волати, погрожувати, застерігати, обіцяти, закликати, брехати та жестикулювати. І все це він буде робити публічно. Проте, навряд чи він буде намагатися мислити публічно перед натовпом. І це говорить про наявність в нього щонайменше здорового глузду.

О, цей здоровий глузд! Він так часто намагається підмінити собою розум – найвищу спроможність людського мислення. Здоровий глузд – великий хитрун, якому не раз поступався розум в очах публіки.

– Ви даремно нападаєте на публіку, – справедливо та іронічно відповідає сама публіка.

– Так, згоден. Справа в самому мисленні. Мислити взагалі неймовірно важко. Більшість людей, думаючи, що вони самостійно мислять, насправді в кращому випадку відтворюють думки інших або «калькулюють», як то роблять юні математики. Особливу проблему становить публічне мислення.

В чому полягає проблема публічного мислення?

Розгляньмо три ситуації, в яких ми, мабуть, могли б розраховувати на «присутність» публічного мислення. Розгляд цих ситуацій допоможе нам зрозуміти проблему чи можливо навіть допоможе більш чітко її сформулювати.

Ситуація перша: прямі теледебати кандидатів у президенти. Претенденти на президентське крісло в телевізійній студії, вони готові розпочати дебати. До кого вони збираються звертатися?

– Вони звертаються до потенційного виборця, електорату, – підказує нам хтось з публіки.

– Добре, зрозуміло. І що вони прагнуть продемонструвати тому електорату?

– Мабуть, дотепність.

– Дотепність?

– Так.

– А чого чекає від кандидатів потенційний виборець?

– Також, мабуть, дотепності.

– То виходить, що обирають на посаду не просто президента, а дотепника.

– Мабуть, так.

Якщо кандидат у президенти почне в телевізійній студії чого доброго намагатися публічно мислити, то він може видатися електорату мало дотепним. Мислення – це завжди сумнів. Кандидат, який має сумнів щодо власних думок, буде погано сприйматися публікою. Інша справа, безапеляційні та категоричні твердження, що чергуються з дотепами. Така поведінка буде більш по душі широкій публіці.

Мислення передбачає інтелектуальну чесність. А інтелектуальна чесність змушує говорити тоді, коли є що сказати, і мовчати в протилежному випадку. Публіка, яка буде вихована на думці, що розум може будь-що як довести, так і спростувати, буде завжди цінувати лише дотепність.

Ситуація друга: іспит з філософії. Якийсь бідолаха отримав на іспиті з філософії екзаменаційний білет, в якому три мало пов’язані між собою питання. Що з тими питаннями накажете робити? Здавалося б, їх потрібно, мабуть, осмислити, продумати, розкрити. На жаль, часу для підготовки відповіді так мало, що до пуття й одне питання складно продумати. Як не дивно, в цій ситуації філософ буде поступатися людині, яка далека від філософії, однак «відповідально» підготувалася до іспиту. Продумати три питання екзаменаційного білета з філософії, скажімо, за тридцять хвилин неможливо, однак можна зухвало переказати певну інформацію, знову ж таки продемонструвавши дотепність.

Більш того, завжди існує великий ризик на іспиті з філософії намагатися мислити під час відповіді. Це може бути сприйнято навіть як зухвальство: екзаменатор, як правило, просто хоче почути відтворення ключових тез власних лекцій. Гарного відтворення достатньо. І часто роздратування екзаменатора можна зрозуміти, особливо тоді, коли студент намагається видавати власну багату уяву та фантазію за рефлексію.

Ситуація третя: лекція в студентській аудиторії. Перед нами викладач, який не читає лекцію, а вільно говорить до аудиторії. Аудиторія зачарована сміливістю думок та масштабом мислення лектора. Він добре володіє матеріалом, за потреби цитує, час від часу вдається навіть до дотепів та коротеньких анекдотів. Проте, чи мислить наш лектор публічно? Це питання майже завжди залишається для аудиторії без відповіді. Власне, аудиторія, мабуть, майже ніколи так не формулює питання. Аудиторія буде задоволена, якщо на лекції було просто цікаво.

Чому в трьох описаних ситуаціях, в яких ми могли б очікувати на «присутність» публічного мислення, ми, як правило, виявляємося ошуканими?

Справа в тому, що кожного разу в основі ситуації мав би лежати діалог. Публічне мислення передбачає діалог, однак на практиці діалог завжди витісняється монологом. Так, кандидат в президенти не прагне під час прямих теледебатів шукати істину спільно з опонентом. Своїм монологом він намагається перевершити монолог опонента. Опоненти не чують один одного. На іспиті екзаменатор, як правило, хоче почути у відповіді студента відтворення власної лекції – монологу. Під час лекції викладач пропонує монолог, що розгортається за певним сценарієм. Один викладач своїми лекціями відрізняється від іншого, як правило, сценаріями його монологів-лекцій. Останнє також важливе, однак, як правило, має мало стосунку до забезпечення умов публічного мислення.

Публічне мислення – це співмислення. Публічне мислення – це діалог. Діалог є не пошуком оригінальності, а пошуком істини у співмисленні. На жаль, цього можуть не розуміти наш самовпевнений студент та чарівна старшокласниця, і вже напевно не розуміє наш безапеляційний доцент, з тверджень яких ми і розпочали наш шлях прояснення, який ми маємо намір продовжити в наступному кроці.


Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

Оптимізація мережі ВНЗ: інструмент реформування та бажаний результат

Важливою складовою реформи сфери вищої освіти мав би стати процес оптимізації мережі вищих навчальних закладів країни. Ефективність такого процесу залежить від адекватного розуміння його ролі та завдань. Оптимізація мережі ВНЗ є не лише бажаним результатом реформи системи вищої освіти, а й інструментом, за допомогою якого можна отримати зовсім іншу реальність у сфері вищої освіти. Сьогодні відсутнє належне розуміння ролі оптимізації мережі ВНЗ як одного з інструментів реформування системи вищої освіти, її продовжують розглядати лише як один з можливих результатів реформи, її бояться та нею лякають.

Сьогодні, в умовах відсутності реальної розбудови системи забезпечення якості вищої освіти, вищі навчальні заклади не бачать необхідності та потреби щось реально змінювати в своїй діяльності щодо забезпечення якості освіти. Ми не знайдемо, мабуть, жодного вищого навчального закладу в країні, в якому б повноцінно функціонувала система внутрішнього забезпечення якості освіти. Отже, питання оптимізації мережі ВНЗ не зводиться до питання припинення діяльності окремих ВНЗ, воно передбачає ревізію всієї мережі ВНЗ та тих статусів, які мають сьогодні українські вищі навчальні заклади. Статус переважної більшості ВНЗ країни має бути підданий радикальній ревізії.

В ході оптимізації мережі ВНЗ кожен вищий навчальний заклад має прийти до відповідного рішення: (1) збереження теперішнього статусу, (2) зміна статусу в системі вищої освіти, (3) зміна статусу та перехід в іншу сферу освіти (середня, професійно-технічна), (4) об’єднання з іншим ВНЗ.

Читайте докладно на порталі “Освітня політика”


Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

ПРО РОЛЬ КАФЕДРИ В УНІВЕРСИТЕТІ

1. Університетська кафедра має розглядатися як проект з реалізації відповідної науково-дослідної програми, яка інтегрована в навчальний процес.

2. Завідувач університетської кафедри не повинен розглядатися як управлінець персоналом. Його роль має полягати в керівництві кафедрою як проектом. Завідувач кафедри має виступати натхненником проекту та постійно демонструвати власні реальні наукові здобутки, що є частиною реалізації тієї науково-дослідної програми, над якою працює кафедра.

3. Відповідну норму ст. 35 Закону «Про вищу освіту», яка обмежує перебування завідувача кафедри на посаді двома строками, потрібно щонайменше піддати ґрунтовній ревізії.

4. Кабінетом для завідувача кафедри має слугувати саме приміщення кафедри, яке має бути майданчиком спілкування для членів кафедри. Останнє положення особливо важливе в тому разі, якщо б в ході кардинальної перебудови приміщень українських університетів викладачі та дослідники кафедр отримували окремі кабінети хоча б один на кілька осіб.

5. Дисертаційне дослідження, що здійснюється на кафедрі, має бути частиною науково-дослідної програми, що реалізується на кафедрі.

6. Підготовка та захист дисертаційного дослідження має здійснюватися на кафедрі, що, однак, передбачає обов’язковість залучення до процедури захисту зовнішніх фахівців з теми дисертації. Сам захист за можливості має відбуватися в приміщенні кафедри, а за потреби у відповідній аудиторії університету, що має передбачатися в університеті саме для подібних заходів.

7. Перевірка ефективності роботи кафедри має здійснюватися не в режимі адміністрування, що передбачає заповнення завідувачем та членами кафедри нікому не потрібних паперів та марнування часу, а в рамках систем внутрішнього та зовнішнього забезпечення якості вищої освіти. Такі системи мають бути направлені на моніторинг процедур забезпечення якості навчального процесу та наукових досліджень, при цьому сам моніторинг не повинен перешкоджати нормальній роботі кафедр, зокрема відволікати членів кафедри від їх роботи.

8. Університетам слід відмовитися від практики невиправданого об’єднання кафедр. Такі невиправдані об’єднання в рамках моніторингу процедур забезпечення якості вищої освіти мають розглядатися та оцінюватися як такі, що перешкоджають забезпеченню якості освіти. Відповідні оцінки мають знаходити своє відображення в тих висновках, які незалежні установи оцінювання та забезпечення якості вищої освіти мають готувати щодо забезпечення у відповідному університеті якості освіти.

Роль кафедри в університеті є визначальною. Якщо провести аналогію з людським тілом, то можна сказати: хоча окрема кафедра і не може виступати спільним обличчям для всього університету, однак кожна кафедра має виконувати роль критично важливого органу, який дозволяє обличчю університету мати пристойний вигляд.

Читайте докладно на порталі “Освітня політика”


Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

Професор та чорт

Погожого та на диво теплого осіннього ранку, наприкінці вересня, професор філології одного з київських університетів поспішав на засідання спеціалізованої вченої ради, щоб освятити своєю присутністю захист чергових двох дисертацій. На свою біду він був членом трьох спеціалізованих вчених рад лише в Києві, членом редколегій кількох журналів, мав підробіток – кілька годин на тиждень – у сусідньому університеті, а ще публічні лекції, роботу над статтями та черговою монографією, переклади, рецензії та відгуки, доньку та сина у підлітковому віці, дратівливу дружину та здоровенного сенбернара, якого він мусив вигулювати щоранку та щовечора – хоча, краще сказати, що саме собака двічі на день вигулювала свого господаря.

Вийшовши з дому та прямуючи через парк, наш професор раптом збагнув, що він не пам’ятає, до якої саме вченої ради йому потрібно сьогодні йти. Він присів на паркову лаву та пошепки промовив: чорт, чорт, чорт.

– Шановний професоре, забули куди Вам потрібно йти? – звернувся до нашого героя незнайомець, якого професор не помітив, коли сідав на лаву.

– Ми знайомі? – відповів запитанням на запитання професор.

– Гадаю, що так.

– На жаль, я не можу Вас пригадати.

– То й не дивно.

– Даруйте, Ви хто?

– Ви щойно мене кликали.

– Я?

– Так.

– Щось не пам’ятаю такого.

– Ви тричі обізвали мене тим дурним словом «чорт».

– То я не до Вас звертався.

– А до кого? Може до Гоголя та Достоєвського?!

Останні слова незнайомця геть збили з пантелику професора, він почав помітно хвилюватися, міцно стискати ліву руку в кулак та кліпати очима, що витріщалися на нахабного та загадкового чоловіка. І було чого хвилюватися та витріщатися. В останні кілька місяців професор наполегливо працював над статтею «Чорт у творчості Гоголя та Достоєвського». Вчений не мав звички обговорювати з кимось ті статті, над якими він працював. Робота над останньою статтею вимучила його, він втратив нормальний сон. Ось і тепер, вийшовши з дому, він боявся заснути на засіданні вченої ради. Зухвале зауваження незнайомця не могло не схвилювати його. – Чортівня якась, – майже беззвучно прошепотів професор.

– Ви знову, любий професоре, вживаєте ті дурні слова. Не варто ангела обзивати чортом, а все те, що з ним пов’язано, – чортівнею. Людям взагалі краще не втручатися в розбірки поміж ангелами, навіть якщо останні постійно втручаються в справи людей. Однак, без того втручання люди до цього часу залишалися б примітивними дикунами.

Професор вже хотів піднятися та піти, однак щось стримувало його, та й він не пам’ятав, куди саме йому потрібно йти. Нарешті професор вирішив віджартуватися: наша з Вами зустріч та розмова нагадують початок роману Михайла Булгакова «Майстер та Маргарита».

– Ви, мабуть, натякаєте на плагіат. Так, розумію, це питання дуже актуальне сьогодні. З плагіатом завжди складно. Проте, запевняю Вас, шановний професоре, що Михайлу Опанасовичу ідею його роману теж нашептали. Хто ж, як не ангели, нашіптує вам, літераторам, ідеї. Правда, ви відтворюєте в своїх текстах лише те, що спроможні почути. На жаль, часто спробу ангела розпочати діалог з людиною сама людина інтерпретує як розмову з чортом, а то й просто як монолог чорта, що кепкує зі співрозмовника.

– Я маю на увазі не лише нашу розмову, а й саму зустріч: літератор, незнайомець, натяки, парк.

– Так, парк. Проте, уявіть собі, що незнайомець звернувся б до Вас несподівано у вашому кабінеті. Це могло б закінчитися для Вас серцевим нападом. А з серцем у Вас і так проблеми. На вулиці у людини хіба що про дорогу можна запитати. У громадські бані тепер не ходять. Погодьтеся, не на вченій же раді звертатися до людини. Ось і залишається парк.

Говорячи про вчену раду, незнайомець підморгнув лівим оком професору.

– Мені чомусь здається, що Ви маєте упередження проти вчених рад, – несподівано для самого себе промовив професор до незнайомця.

– Запевняю Вас, колего, що це не так. Я навіть полюбляю бувати на засіданнях вчених рад та кафедр. Правда, здебільшого маю схильність до гуманітарних наук.

– І що Вас на тих засіданнях так приваблює? – з недовірою до слів незнайомця поцікавився професор.

– О, багато речей, насамперед саме вчене панство. В університетах, здається, кожного дипломованого пана називають науково-педагогічним працівником. Ось саме ці працівники і викликають у мене певний інтерес.

– А що саме Вас так цікавить?

– Скажімо, сидить такий працівник на засіданні кафедри та слухає доповідь по дисертації. А може й не слухає, а думає про своє. А може розглядає новеньку сукню на гарненькій аспірантці, залишаючи уяві можливість домалювати принади, приховані дівочим вбранням. І ось несподівано по завершенню доповіді наш працівник авторитетно стверджує, що дисертаційне дослідження не відповідає сучасному європейському рівню розуміння питання та й саме дослідження є неактуальним. Бідний дисертант гарячкує та щось доводить, а наш працівник сидить собі та й хмуриться. І хто знає, може йому якась деталь у сукні аспірантки не сподобалася, чи він ще зранку знав, що він буде виголошувати, і саме тому навіть не слухав доповідача. А особливо в мене викликають інтерес ті працівники, які, скажімо, на засіданні вченої ради, починаючи свою критичну чи схвальну промову, навіть уявлення ще не мають, що саме в ній вони хочуть повідомити шановному вченому панству. І що саме цікаве, майже завжди знаходять, що сказати та як сказати. І хоча такі промови мають мало відношення до дисертації, що обговорюється, однак виходить то все якось гармонійно та доладно. Ось все це мене і дивує та викликає навіть захоплення. Одним словом, милуватися можна. Даруйте, я все про дисертації, та для Вас принаймні сьогодні ця тема є актуальною.

– У ваших словах я чую лише сарказм. Може ви знаєте рецепти, якими поділитися з вченим товариством?!

– Ті рецепти ми можемо відшукати лише разом.

– І все ж цікаво буде Вас почути, – вже гарячкував професор, якого щось в словах незнайомця зачепило особисто. – А ви спробуйте сучасному студенту щось донести. Всі ладні картати нашого брата. А нам теж можливо потрібна підтримка та розуміння.

– Запевняю Вас, дорогий професоре, що постійно саме цим і переймаюся. Ось, скажімо, безпосередньо допомагав редагувати та довести до потрібного блиску новий порядок присвоєння вчених звань. Скажіть, хіба це не допомога та не спроба зрозуміти вашого брата.

– Ви знову кепкуєте.

– Ні, в жодному разі. Повірте, як лише розробники нового вікопомного порядку засіли за роботу, то я вже їх не полишав. Як тільки їм лише спадала на думку чергова геніальна ідея в боротьбі за якість рядів науково-педагогічних працівників, то я допомагав ту незбагненну геніальну ідею довести до потрібного блиску.

– Чомусь мені здається, що у нас боротьба за якість рано чи пізно переходить у боротьбу з якістю, – пробуркотів професор.

– О, саме так. І Ви це помітили?

Підбадьорений професор вже і сам розвивав далі тему:

– Уявляю собі, як ватаги викладачів та викладачок з Ніжина та Глухова штурмують електрички та вирушають на наукові конференції в прикордонні Пшемисль чи Ботошани, виконуючи в гонитві за дипломами доцентів чергову дурнувату вимогу. Раніше в Пшемисль возили горілку, а назад везли різне лахміття. А тепер, мабуть, повезуть залишки мозку.

– О, любий професоре, Ви все ж занадто критичні до ваших молодших колег.

– Ви думаєте, я не розумію, в яке лайно перетворилася наша вища школа. Хоча й сам професор, однак часто хочеться плюнути на все.

– Зізнаюсь Вам, колего, що розробники нового порядку присвоєння вчених звань мали сумніви щодо вимоги обов’язковості майбутніх доцентів та професорів подорожувати до Пшемисля в пошуках диплома вченого. То ж мені доводилося наполегливо спрямовувати їх думки, переконуючи у важливості такої вимоги. Без цієї вимоги новий порядок не виблискував би так у променях свого довершеного безглуздя. Пам’ятаєте, як Федір Михайлович у своїх «Записках з мертвого дому» говорить: «мені одного разу спало на думку, що якщо б захотіли знищити, розчавити людину, то для цього варто було б лише надати її роботі характер завершеного та повного безглуздя, наприклад, змусити її переливати воду з однієї посудини в іншу, товкти пісок, переносити землю з одного місця на інше, арештант, – стверджує класик, – вдавився б від такої роботи через тиждень, щоб позбавити себе сорому та муки.» А Ви кажете, що лише плюнути на все хочеться. А хіба плюнувши на все, не потрапиш мокротинням у чорта, якого Микола Васильович намагався все життя обдурити, попередньо насміявшись з нього в своїх творах.

– Мабуть, – ніби звертаючись до самого себе, сумно промовив професор, – тоді залишається лише тихо робити свою справу, щось конкретне.

– О, з цією своєю справою та чимось конкретним теж не все так просто, а тим більше, якщо йдеться про університет, який, маю Вам зізнатися, задумувався як союз людей та ангелів. Якщо такого союзу не виходить, то він вироджується у спілку…

– Здогадуюсь, – перебиваючи незнайомця, промовив професор, – Ви, мабуть, скажете щось на кшталт того, що такий союз вироджується в спілку бовдурів, або «науково-педагогічних працівників», що взаємно вихваляють та вшановують один одного.

– Дивно, що це спало на думку Вам, любий професоре. Я б все ж пошукав би дещо м’якші слова.

– Проте, тими м’якшими словами Ви все ж виразили б майже те ж саме.

– Так, можливо.

– Так чи можливо? – наполягав на уточненні професор, ніби намагаючись перехопити ініціативу.

Незнайомець лише лукаво посміхнувся.

– А в чому полягає сенс чи мета університету як союзу людей та ангелів? Наскільки я розумію, такий союз ініціюють саме ангели, без втручання яких, як Ви стверджуєте, людина залишалася б до цього часу примітивним дикуном.

– Спробую спочатку прояснити те, чому такий союз є проблематичним. Бачте, ангели намагаються формулювати питання, а люди поспішають давати відповіді на них, часто не розуміючи повною мірою самого питання.

– Наприклад, питання про буття Бога, – вже ніби підказував професор.

– Так, це питання, мабуть, насамперед. Своїми поспішними відповідями, ніби боячись чогось, люди хочуть припинити діалог, щедро винагороджуючи копняками та запотиличниками особливо допитливих. Маю визнати, що за останні дві тисячі років філософські та богословські дискусії змінилися хіба що у способі давати копняка та запотиличника одне одному. Іноді окремі люди приходять до розуміння небезпеки поспішності відповідей на питання про буття Бога. Одним з таких людей був Кант.

– З яким, як стверджує Булгаков, Воланд обговорював докази буття Бога під час сніданку, – дотепно пожартував професор.

– Запевняю Вас, що Михайло Опанасович чудово знав, що Кант не мав звички снідати та відповідно нічого з Воландом чи кимось іншим не обговорював під час сніданку. Лише під час своїх щоденних прогулянок, зокрема затишною алеєю, Кант спілкувався з ангелами. Проте, він мовчав про це.

– Мабуть, щоб не вирішили, що він божевільний.

– І через це також. До речі, Вас, дорогий професоре, не вражає влучність української мови? Жодна інша європейська мова, мабуть, не виражає так влучно сутність окремих феноменів, таких, скажімо, як освіта та божевілля.

– Так, наша мова унікальна. В більшості європейських мов феномен освіти виражається словами, що спотворюють його розуміння. Такі слова, як правило, вказують на процес формування чи творення особистості.

– Саме так. І така вже сформована особистість рідко коли виявляється спроможною повертатися до суті питань, вона лише, як правило, відтворює готові відповіді, та й від божевілля вона далека.

– То що ж залишається людині?

– Відповідь на це питання людина має відшукати у власній душі та інтелектуальній совісті, яка хоча б іноді змушує людину звертати на себе увагу.

Останні слова співрозмовника занурили професора в глибокі роздуми, за якими він забув про незнайомця.

Гавкіт собаки пробудив професора від його роздумів чи сновидіння. Він подивився довкола. Поряд вже нікого не було. Професор раптом згадав, куди йому потрібно йти. Щось буркочучи самому собі, чоловік піднявся з лави та попрямував на засідання.

Через шелест осіннього листя, що вже почало вкривати землю, ледве було чути: для глухого ангел назавжди залишиться чортом.


Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

СТАРША АКАДЕМІЧНА ШКОЛА ТА ДОСТУП ДО ВИЩОЇ ОСВІТИ

В який спосіб можна набувати в українській вищій школі якісну класичну освіту, якщо така освіта фактично відсутня в теперішній середній школі та ризикує бути погано представленою у майбутній старшій академічній школі? Як можна повноцінно навчатися на філософському, історичному чи філологічному факультеті університету, не отримавши належної класичної підготовки на попередньому етапі. Не можна підготувати в університеті історика філософії, який не має уявлення про класичні мови. Починати опановувати їх у вищому навчальному закладі, мабуть, вже запізно.

Вищі навчальні заклади мають виставляти вимоги до тієї індивідуальної програми, за якою навчається потенційний абітурієнт у старшій академічній школі, що має намір продовжити навчання за відповідною бакалаврською програмою. Такі вимоги та зміни до них ВНЗ мають оприлюднюватися не пізніше, ніж за чотири роки до їх запровадження, щоб учень старшої академічної школи міг заздалегідь визначитися зі своєю індивідуальною програмою навчання в старшій академічній школі. Так, наприклад, навчання на філософському факультеті за певними бакалаврськими програмами має передбачати, що абітурієнт відповідну кількість годин присвятив вивченню латинської мови в старшій академічній школі. Документ про закінчення старшої академічної школи, вірніше додаток до нього має засвідчити це.

Читайте докладно на порталі “Освітня політика”


Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

Про ситуацію з педагогічною освітою в країні

Ситуацію з педагогічною освітою в країні можна визначити як національну катастрофу.

Якщо в педагогічні університети країни вступають здебільшого ті, хто ледве подолав теперішні іграшкові «бар’єри» ЗНО, то в педагогічні коледжі після 9 класу вступають часто саме ті, хто не має шансів подолати ті іграшкові «бар’єри» ЗНО. Здається, кожен, хто знайомий з ситуацією, це добре розуміє, розуміють це і наші можновладці чи принаймні мають розуміти. Однак чомусь сором’язливо відвертаються від проблеми. Такою «сором’язливістю» ми знищуємо будь-які перспективи на майбутнє.

Намір уряду, витратити шалені кошти на перепідготовку теперішніх вчителів початкових класів на тлі абсолютного безглуздя з підготовкою майбутніх вчителів початкової школи, викликає відчуття, яке важко описати словами нормативної лексики.

Так, п’ять-сім років тому назад час на своєчасне вжиття заходів було змарновано. Сьогодні катастрофу можна лише локалізувати. Однак жодних кроків сьогодні не вживається. Розумію, такі кроки будуть викликати значний супротив, краще багатьом тихенько «відбути номер» на своїх високих посадах. Однак за ваші «номери» та нерішучість, шановні можновладці від освіти, ми дорого заплатимо.


Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

ГОЛОВНА ПРОБЛЕМА УНІВЕРСИТЕТСЬКОЇ НАУКИ В УКРАЇНІ

Коли заходить мова про реформування університетської науки в нашій країні, то, як правило, говорять про покращення функціонування тих інститутів, які вже давно морально вичерпали себе. Ми здебільшого говоримо про реформування того, що реформуванню не піддається. При цьому саме реформування дуже часто розглядається як посилення вимог до учасників відповідного процесу, що лише зайвий раз демонструє брак розуміння самої суті проблеми університетської науки.

«Реформаторські кроки» майже всіх керівників МОН в незалежній Україні були спрямовані не на зміну умов розвитку науки у вітчизняних університетах, а на зміну форм та способів контролю за університетами та науково-педагогічними працівниками. Ми чомусь сподіваємося, що саме в такий спосіб можна покращити стан університетської науки. Однак це швидше нагадує спробу подолати епідемію грипу за допомогою термометра. Будь-який інструмент потребує свого адекватного застосування.

Як видається, реформування університетської науки має лежати на шляху насамперед розбудови інституційного забезпечення єдності та неперервності процесу проведення наукових досліджень в університетах.

Сьогодні важливо докласти зусиль для того, щоб магістратура, аспірантура та постдокторські програми становили єдине ціле. На жаль, у нас сьогодні відсутній повноцінний феномен постдокторських програм. Важливо не просто відмовитися від сьогоднішньої неефективної докторантури та дворівневої системи наукових ступенів, важливо теперішню докторантуру замінити постдокторськими програмами, які будуть прив’язані до аспірантури та будуть розглядатися інституційно як її можливе продовження.

Читайте докладно на порталі “Освітня політика”


Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

Академічний переклад філософських текстів та організація академічної науки

Існує кілька перекладів «Критики чистого розуму» англійською мовою. Тривалий час особливим авторитетом в англосаксонському світі користувався переклад Нормана Кемпа Сміта (1929), який ґрунтувався на його коментарі до «Критики чистого розуму» (A Commentary to Kant’s “Critique of Pure Reason”. London: Macmillan, 1918.). В 1998 році було опубліковано переклад Пола Гаєра та Алена Вуда. Останній переклад поступово витісняє в англосаксонському світі переклад Сміта. Успіх перекладу Гаєра та Вуда ґрунтується на тій попередній науково-дослідницькій роботі, яка була здійснена насамперед Гаєром.

Важливо розуміти, що сучасний академічний переклад «Критики чистого розуму» може постати лише на ґрунті відповідної науково-дослідницької роботи. Така науково-дослідницька робота є справою не лише окремих дослідників, вона потребує відповідного рівня комунікації в академічній спільноті та підтримки на інституційному рівні. Ми часто чомусь очікуємо, що робота над перекладами має здійснюватися лише за умови наявності відповідного гранту. Однак постає питання: а чому така робота не може здійснюватися в наших академічних інституціях, зокрема наших т.з. дослідницьких університетах коштом бюджетного фінансування . Отже, це питання організації університетської науки насамперед та ефективного використання того бюджетного фінансування, яке мають сьогодні наші університети.


Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

Про необхідність формування інституту незалежного освітнього експерта

Завдання освітнього експерта лежать здебільшого в площині пошуку системних рішень. Ті рекомендації, які надаються освітнім експертом, скажімо, керівнику вищого навчального закладу, виходять з розуміння вищого навчального закладу як системи, що є суб’єктом більш складної системи, а саме системи вищої освіти. В цьому розумінні між керівником ВНЗ та незалежним освітнім експертом є принципова відмінність. Керівник ВНЗ, як правило, шукає рішення тактичного характеру, тоді як освітній експерт шукає та пропонує стратегічні рішення. Так, іноді мають місце виключення, які стосуються керівника ВНЗ, однак мова йде саме про виключення. Керівник ВНЗ діє в режимі ухвалення оперативних та тактичних рішень; іншими словами, він діє, виходячи з оцінки поточної ситуації.

Незалежний освітній експерт не може виконувати посередницькі функції, які часто виконує той, хто позицію себе в Україні як фахівця з навчання за кордоном. Останні часто працюють як посередники. Справжній освітній консультант з навчання за кордоном не може пропонувати готові рішення, він залишає за клієнтом цю відповідальність, він лише допомагає клієнту свідомо ухвалити його рішення.

Читайте докладно на порталі “Освітня політика”


Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

Що таке академічність?

Арістотель пояснив природу академічності за допомогою лаконічного виразу: «Платон мені друг, однак істина дорожча». Нам залишається пояснити цей вираз, бо чомусь у нас не розуміють простої думки.

По-перше, цей вираз зазначає, що результати наукового дослідження не можна сприймати через призму особи автора дослідження.

По-друге, в академічному середовищі мають підтримуватися не окремі особи, в залежності від того, викликає така особа симпатії чи ні, а самі дослідження, звісно, в залежності від їх ґрунтовності.

По-третє, наука не визнає такої форми особистої відданості чи вдячності, яка б передбачала нехтування істиною.

По-четверте, наука не вибудовується на засадах кулуарності, привілейованості, сервілізму та безкінечних компромісів.

Все це потрібно пояснювати сьогодні в Україні людям різного віку, які, на жаль, не розуміють, що таке академічність. Занадто «широкою» та сумнівною дорогою хочуть йти сучасні «академіки».




Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

Про стан досліджень філософії Канта в Німеччині (Україні!), про культ карго в філософії, про нашу спроможність чути та бачити…

Час від часу посилюється занепокоєння тим станом досліджень філософії Канта, який сьогодні має місце в Німеччині. Таке занепокоєння посилюється публікаціями відповідних досліджень, що пропонуються німецькими видавництвами з багатим досвідом видання філософських академічних творів. Це змушує задумуватися над причинами такого стану справ.

Понад 35 років тому назад Ганс Вагнер висловився доволі відверто щодо стану відповідних досліджень у Німеччині. Спробую передати його висловлювання дослівно українською: «Іноді я маю враження, що німецькі філософські автори, коли вони висловлюються про Канта, охочіше обговорюють те, що хотів сказати професор коледжу, скажімо, з Монтани чи Арканзасу, ніж те, що вони самі, все ще розуміючи німецьку мову, хотіли б терпляче та доволі обережно вивчати з належною увагою до кантових оригінальних текстів. Я б не був настільки зухвалим та прискіпливим, якщо б не бачив цілком реальну загрозу того, що в нашій країні врешті-решт почне домінувати страшно викривлений та до образи примітивний образ філософії Канта. Я з хвилюванням думаю про те, що люди, які все ще дійсно вивчають Канта, мають докласти зусиль та об’єднатися для того, щоб дієво запобігти цій загрозі.»

Маю сумніви щодо того, що слова Вагнера свого часу добре почули в Німеччині. Чи почуємо ми сьогодні Вагнера в Україні та чи зробимо належні висновки?




Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

Університет як проблема, або чи існують в Україні університети?

Наявність університетів у країні визначається не наявністю в назвах ВНЗ слова «університет», а за спроможністю інтелектуальних еліт країни принаймні формулювати актуальні проблеми та пропонувати адекватні шляхи їх вирішення, бо свою освіту такі еліти мають отримувати саме в університетах.

Університет передбачає саме творчу співпрацю викладача та студента у всіх видах навчального процесу. Перехід від школи, яка ставить дещо простіші завдання та вимоги, до університету становить для багатьох важку та часто нездолану проблему. Часто в університеті студент продовжує вчитися так, як він вчився ще в школі.

Студентська аудиторія не є учнівським класом, вона має виступати своєрідною творчою лабораторією, студією тощо. Цього часто не розуміють як викладачі університету, так і студенти. Перші часто просто хочуть щось готове передавати, а другі хочуть щось готове отримувати.

Найбільше сьогодні ми потребуємо зміни масштабу мислення тих, хто відповідає за реформи сфери вищої освіти. Дріб’язковими заходами університети не будуються, а їх розвиток не забезпечується. Від спроб зміни переліків паперів та місць їх отримання потрібно перейти до масштабних реформ. Половинчастість реформ буде лише погіршувати ситуацію, що ми сьогодні і спостерігаємо.

Читайте докладно на порталі “Освітня політика”


Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

ПРО МОТИВУВАННЯ І ОЦІНЮВАННЯ В НАВЧАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

ПРО МОТИВУВАННЯ І ОЦІНЮВАННЯ В НАВЧАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ Протягом багатьох століть європейської історії школа була інструментом у розпорядженні церкви та держави. Практики мотивування учнів шкіл значною мірою визначалися вищезазначеними інститутами. Побудова людиноцентричної школи означає відмову школи від її фактичного статусу інструменту та її розбудова як самостійного суб’єкта. На цьому шляху потрібно позбутися нав’язаних школі ззовні практик мотивування, що передбачає поміж іншого і переосмислення феномену (інституту) оцінювання. Цього не можна досягти шляхом несвідомого наслідування закордонних рецептів, бо останні часто виписуються в системі координат, яка потребує переосмислення.

Читайте докладно на порталі “Освітня політика”


Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

Про філософа та філософське мислення

Філософ є людиною, яку переслідують метафізичні питання – фурії. Одним з філософів був Сократ, якого також переслідували майже все життя різноманітні фурії. Однак саме метафізичні фурії гнали Сократа на Агору – публічне місце. На Агорі Сократ не займався популяризацією філософії, він лише намагався вгамувати метафізичні фурії.

Філософське мислення є мисленням пограничним. Мислення окремих філософів перебуває на межі божевілля, іноді воно перетинає ту межу. Як можна в такому разі говорити про популяризацію філософії та філософського мислення? Як до філософії долучати учнів шкіл та й чи варто це робити?

Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

Куліш та реформа вищої освіти

У «Хуторянській філософії…» Пантелеймона Куліша зустрічається різке судження про професорство: «Професорські голови були коморами для засипки зерна, але не полями, які відроджують зерно сторицею». Думаю, що все те, що сьогодні робиться в сфері реформування вищої освіти, направлено на декорування «комор для засипки зерна». Так, Куліш ніколи не був у нас популярним!

Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

Про обслуговування масовізації університетської освіти

Обслуговування масовізації університетської освіти неминуче набуває форми блазнювання. Бути чи не бути блазнем? Це питання постає для університетського викладача не лише як проблема етичного вибору, а й як перевірка наявності естетичного смаку.

Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

Філософія та криза розуміння

Позбавлено сенсу доводити користь від «занять» філософією. Остання є лише вираженням та інституалізацією жаги свободи та відповідальності мислення. Уявімо собі, що хтось намагається довести користь від любові. Вийде якесь безглуздя, а не доведення. Серйозна проблема виникає при обґрунтуванні значимості філософії для університету. Там, де це доводиться робити, марно говорити про існування університету як такого. Криза сучасного університету є кризою розуміння вихідних засад. Повстання мас, про яке говорив іспанський філософ, неминуче породжує кризу розуміння. Маси не потребують розуміння та свободи. Врешті-решт, є більш доступні та компромісні форми духовного життя, поміж них релігія. Масовізація університетської освіти є символом сучасного варварства.

Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

Що таке університет?

Університет – це місце, в якому людина може неквапливо продумати кілька ключових тез, що визначають її інтелектуальне життя. Отже, університет має жити в такому ритмі, що забезпечував би сприятливі умови та можливості для відповідної практики.

Університет не є вищою професійною школою, щонайменше не зводиться до неї. Університет виконує особливу та унікальну місію.

У(країна) без університетів є країною без повноцінного інтелектуального життя; відсутність університетів та повноцінного академічного життя не можна компенсувати псевдовченими, писарчуками та тусовками.

Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

ПРО МОНІТОРИНГ ПРОЦЕДУР ОЦІНЮВАННЯ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЯКОСТІ ОСВІТИ

Ситуація із забезпеченням якості вищої освіти не зазнала суттєвих змін за останні два-три роки, або за час, що минув після ухвалення нового Закону «Про вищу освіту». Викладач вищої школи, який наважиться об’єктивно оцінювати академічні успіхи студентів, неодмінно рано чи пізно буде звинувачений у всіх гріхах та вступить у прямий конфлікт з керівниками структурних підрозділів (кафедри, факультетів) та керівництвом вищого навчального закладу. Необ’єктивність оцінювання у вищій школі залишається сьогодні неодмінною умовою «комфортного» життя викладача вищої школи. Реформа вищої освіти мала б змінити ситуацію або принаймні відкрити перспективи для відповідних змін, однак цього не сталося. Від викладача вищої школи продовжують вимагати не професіоналізму, а лише «слухняності » та прислуговування.

Читайте докладно на порталі “Освітня політика”


Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

Що таке академічність?

1. Академічність – це публічність, а не позерство.
2. Академічність – це компетентність, а не «доброзичливість».
3. Академічність – це чесність і благородство, а не вміння прилаштовуватися, «підкладатися» і підсиджувати.
4. Академічність – це безкомпромісність; наука не знає компромісів, компроміси є справою політиків та сутенерів.
5. Академічність – це прагнення діалогу, а не замикання на безкінечних монологах.
6. Академічність – це пошук істини, а не звань та регалій.
7. Академічність – це повага до розуму!

Отже, академічність лежить не в площині формальної офіційності та помпезної інституційності; академічність породжується інтелектуальною совістю.

Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

Про доступ до вищої освіти

Ми маємо припинити практику фактичної торгівлі документами про вищу освіту, що «процвітає» сьогодні у сфері вищої освіти. Має бути забезпечена ефективність функціонування соціальних ліфтів, одним із найпотужніших з яких є доступ до вищої освіти. Від ефективності процедур забезпечення доступу до вищої освіти залежить процвітання суспільства, країни та держави.

1. Доступ до вищої освіти має ґрунтуватися на неухильному дотриманні принципу: право на здобуття вищої освіти має відкриватися лише після успішного опанування повною загальною середньою освітою, що підтверджується відповідними результатами ЗНО. Варто розглянути можливість розрізнення порогу ЗНО, що підтверджує право на отримання документа про середню освіту, та порогу, що надає право вступати до ВНЗ.

2. Право брати участь у конкурсі за результати вступних іспитів з конкурсних предметів у вищому навчальному закладі повинні мати лише ті особи з вказаних в частині третій статті 44 Закону «Про вищу освіту» категорій, які фактично не можуть бути присутніми при проведенні ЗНО, що має підтверджуватися відповідними документами.

3. Варто сертифікат зовнішнього незалежного оцінювання з іноземної мови визнати обов’язковим при вступі до вищого навчального закладу незалежно від обраної спеціальності.

4. За умов відсутності систем забезпечення якості освіти у сфері середньої освіти, вага середнього бала документа про середню освіту має залишатися такою, якою вона існує сьогодні. Однак у перспективі така вага могла б складати 20-25 відсотків конкурсного бала.

5. Варто забезпечити надійні процедури доступу до університетської класичної освіти, що передбачає або проходження ЗНО з відповідних предметів, або надання вищим навчальним закладам можливості проведення обов’язкових додаткових конкурсів за аналогією з творчими конкурсами, вага бала за які буде становити не більше ніж 20 відсотків конкурсного бала.

6. Доцільно відмовитися від врахування бала за особливі успіхи при обчисленні конкурсного бала та вилучити пункт 5.4 статті 44 з Закону «Про вищу освіту», внісши відповідні зміни в четверту та шосту частини даної статті.

7. Державні цільові програми, що передбачаються частиною 17 статті 44 Закону «Про вищу освіту», мають забезпечити можливість фінансової підтримки відповідних категорій осіб на етапі підготовки до вступу та під час навчання у вищому навчальному закладі. Однак безпосередня реалізація такими особами права на здобуття вищої освіти не повинна суперечити вимогам забезпечення якості вищої освіти.

Читайте докладно на порталі “Освітня політика”


Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook