среда, 27 декабря 2017 г.

АКАДЕМІЧНА НЕДОБРОЧЕСНІСТЬ У ВИЩІЙ ШКОЛІ ЯК СИСТЕМНА ПРОБЛЕМА


Може видатися, що проблема академічної недоброчесності має однакові прояви в різних країнах. Якщо це і так, то такі прояви мають місце в цілком різних контекстах та за різного стану сфери вищої освіти в окремих країнах. Іншими словами, слід пам’ятати, що чужий досвід у даному питанні можна використовувати доволі обережно та частково. Разом з тим потрібно розуміти ті загальні тенденції, що існують в європейському просторі вищої освіти та обумовлюють погіршення ситуації щодо академічної нечесності. Саме такі тенденції змушують серйозно ставитися до проблеми академічної недоброчесності у всіх без винятку європейських країнах. Мова йде про процес поступової руйнації так званого традиційного академічного етосу. Що ж обумовлює такий процес?

Читайте докладно на порталі “Освітня політика”


Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

пятница, 8 декабря 2017 г.

Що означає мислити публічно?


Введення в метафізику публічного

Крок перший

– Я так думаю, – самовпевнено стверджує студент університету.

– Я маю право на власну думку, – категорично та роздратовано промовляє чарівна старшокласниця, тупаючи при цьому ніжкою.

– Розум може будь-що як довести, так і спростувати, – безапеляційно заявляє доцент столичного університету, загадково посміхаючись до публіки.

– Доцент, мабуть, щось знає, – думає публіка.

– Проте, стривайте – давайте все ж запитаємо себе: а чи налаштована публіка думати? Невже публіка збирається для того, щоб думати, а не, скажімо, розважатися, проводити час цікаво та корисно, одним словом, тусуватися?!

– Хіба не є мислення справою одинака? – запитує себе філософ.

– Так, мабуть, є. Однак той одинак завжди звернений своїми думками до іншого, інших.

– Зачекайте, – хтось викрикнув з публіки, – а чому ви ототожнюєте слова «думати» та «мислити»? Ви що їх не розрізняєте?

– Так, ми дійсно багато ще чого не розрізнили, скажімо, аудиторію, публіку, натовп.

Мислити публічно доволі складно, однак все ж можна та навіть потрібно. А чи можна мислити перед натовпом?

Черговий вождь, звертаючись до багатолюдного натовпу, буде кричати, волати, погрожувати, застерігати, обіцяти, закликати, брехати та жестикулювати. І все це він буде робити публічно. Проте, навряд чи він буде намагатися мислити публічно перед натовпом. І це говорить про наявність в нього щонайменше здорового глузду.

О, цей здоровий глузд! Він так часто намагається підмінити собою розум – найвищу спроможність людського мислення. Здоровий глузд – великий хитрун, якому не раз поступався розум в очах публіки.

– Ви даремно нападаєте на публіку, – справедливо та іронічно відповідає сама публіка.

– Так, згоден. Справа в самому мисленні. Мислити взагалі неймовірно важко. Більшість людей, думаючи, що вони самостійно мислять, насправді в кращому випадку відтворюють думки інших або «калькулюють», як то роблять юні математики. Особливу проблему становить публічне мислення.

В чому полягає проблема публічного мислення?

Розгляньмо три ситуації, в яких ми, мабуть, могли б розраховувати на «присутність» публічного мислення. Розгляд цих ситуацій допоможе нам зрозуміти проблему чи можливо навіть допоможе більш чітко її сформулювати.

Ситуація перша: прямі теледебати кандидатів у президенти. Претенденти на президентське крісло в телевізійній студії, вони готові розпочати дебати. До кого вони збираються звертатися?

– Вони звертаються до потенційного виборця, електорату, – підказує нам хтось з публіки.

– Добре, зрозуміло. І що вони прагнуть продемонструвати тому електорату?

– Мабуть, дотепність.

– Дотепність?

– Так.

– А чого чекає від кандидатів потенційний виборець?

– Також, мабуть, дотепності.

– То виходить, що обирають на посаду не просто президента, а дотепника.

– Мабуть, так.

Якщо кандидат у президенти почне в телевізійній студії чого доброго намагатися публічно мислити, то він може видатися електорату мало дотепним. Мислення – це завжди сумнів. Кандидат, який має сумнів щодо власних думок, буде погано сприйматися публікою. Інша справа, безапеляційні та категоричні твердження, що чергуються з дотепами. Така поведінка буде більш по душі широкій публіці.

Мислення передбачає інтелектуальну чесність. А інтелектуальна чесність змушує говорити тоді, коли є що сказати, і мовчати в протилежному випадку. Публіка, яка буде вихована на думці, що розум може будь-що як довести, так і спростувати, буде завжди цінувати лише дотепність.

Ситуація друга: іспит з філософії. Якийсь бідолаха отримав на іспиті з філософії екзаменаційний білет, в якому три мало пов’язані між собою питання. Що з тими питаннями накажете робити? Здавалося б, їх потрібно, мабуть, осмислити, продумати, розкрити. На жаль, часу для підготовки відповіді так мало, що до пуття й одне питання складно продумати. Як не дивно, в цій ситуації філософ буде поступатися людині, яка далека від філософії, однак «відповідально» підготувалася до іспиту. Продумати три питання екзаменаційного білета з філософії, скажімо, за тридцять хвилин неможливо, однак можна зухвало переказати певну інформацію, знову ж таки продемонструвавши дотепність.

Більш того, завжди існує великий ризик на іспиті з філософії намагатися мислити під час відповіді. Це може бути сприйнято навіть як зухвальство: екзаменатор, як правило, просто хоче почути відтворення ключових тез власних лекцій. Гарного відтворення достатньо. І часто роздратування екзаменатора можна зрозуміти, особливо тоді, коли студент намагається видавати власну багату уяву та фантазію за рефлексію.

Ситуація третя: лекція в студентській аудиторії. Перед нами викладач, який не читає лекцію, а вільно говорить до аудиторії. Аудиторія зачарована сміливістю думок та масштабом мислення лектора. Він добре володіє матеріалом, за потреби цитує, час від часу вдається навіть до дотепів та коротеньких анекдотів. Проте, чи мислить наш лектор публічно? Це питання майже завжди залишається для аудиторії без відповіді. Власне, аудиторія, мабуть, майже ніколи так не формулює питання. Аудиторія буде задоволена, якщо на лекції було просто цікаво.

Чому в трьох описаних ситуаціях, в яких ми могли б очікувати на «присутність» публічного мислення, ми, як правило, виявляємося ошуканими?

Справа в тому, що кожного разу в основі ситуації мав би лежати діалог. Публічне мислення передбачає діалог, однак на практиці діалог завжди витісняється монологом. Так, кандидат в президенти не прагне під час прямих теледебатів шукати істину спільно з опонентом. Своїм монологом він намагається перевершити монолог опонента. Опоненти не чують один одного. На іспиті екзаменатор, як правило, хоче почути у відповіді студента відтворення власної лекції – монологу. Під час лекції викладач пропонує монолог, що розгортається за певним сценарієм. Один викладач своїми лекціями відрізняється від іншого, як правило, сценаріями його монологів-лекцій. Останнє також важливе, однак, як правило, має мало стосунку до забезпечення умов публічного мислення.

Публічне мислення – це співмислення. Публічне мислення – це діалог. Діалог є не пошуком оригінальності, а пошуком істини у співмисленні. На жаль, цього можуть не розуміти наш самовпевнений студент та чарівна старшокласниця, і вже напевно не розуміє наш безапеляційний доцент, з тверджень яких ми і розпочали наш шлях прояснення, який ми маємо намір продовжити в наступному кроці.


Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook