понедельник, 30 октября 2017 г.

ПРО РОЛЬ КАФЕДРИ В УНІВЕРСИТЕТІ


1. Університетська кафедра має розглядатися як проект з реалізації відповідної науково-дослідної програми, яка інтегрована в навчальний процес.

2. Завідувач університетської кафедри не повинен розглядатися як управлінець персоналом. Його роль має полягати в керівництві кафедрою як проектом. Завідувач кафедри має виступати натхненником проекту та постійно демонструвати власні реальні наукові здобутки, що є частиною реалізації тієї науково-дослідної програми, над якою працює кафедра.

3. Відповідну норму ст. 35 Закону «Про вищу освіту», яка обмежує перебування завідувача кафедри на посаді двома строками, потрібно щонайменше піддати ґрунтовній ревізії.

4. Кабінетом для завідувача кафедри має слугувати саме приміщення кафедри, яке має бути майданчиком спілкування для членів кафедри. Останнє положення особливо важливе в тому разі, якщо б в ході кардинальної перебудови приміщень українських університетів викладачі та дослідники кафедр отримували окремі кабінети хоча б один на кілька осіб.

5. Дисертаційне дослідження, що здійснюється на кафедрі, має бути частиною науково-дослідної програми, що реалізується на кафедрі.

6. Підготовка та захист дисертаційного дослідження має здійснюватися на кафедрі, що, однак, передбачає обов’язковість залучення до процедури захисту зовнішніх фахівців з теми дисертації. Сам захист за можливості має відбуватися в приміщенні кафедри, а за потреби у відповідній аудиторії університету, що має передбачатися в університеті саме для подібних заходів.

7. Перевірка ефективності роботи кафедри має здійснюватися не в режимі адміністрування, що передбачає заповнення завідувачем та членами кафедри нікому не потрібних паперів та марнування часу, а в рамках систем внутрішнього та зовнішнього забезпечення якості вищої освіти. Такі системи мають бути направлені на моніторинг процедур забезпечення якості навчального процесу та наукових досліджень, при цьому сам моніторинг не повинен перешкоджати нормальній роботі кафедр, зокрема відволікати членів кафедри від їх роботи.

8. Університетам слід відмовитися від практики невиправданого об’єднання кафедр. Такі невиправдані об’єднання в рамках моніторингу процедур забезпечення якості вищої освіти мають розглядатися та оцінюватися як такі, що перешкоджають забезпеченню якості освіти. Відповідні оцінки мають знаходити своє відображення в тих висновках, які незалежні установи оцінювання та забезпечення якості вищої освіти мають готувати щодо забезпечення у відповідному університеті якості освіти.

Роль кафедри в університеті є визначальною. Якщо провести аналогію з людським тілом, то можна сказати: хоча окрема кафедра і не може виступати спільним обличчям для всього університету, однак кожна кафедра має виконувати роль критично важливого органу, який дозволяє обличчю університету мати пристойний вигляд.

Читайте докладно на порталі “Освітня політика”


Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

среда, 4 октября 2017 г.

Професор та чорт


Погожого та на диво теплого осіннього ранку, наприкінці вересня, професор філології одного з київських університетів поспішав на засідання спеціалізованої вченої ради, щоб освятити своєю присутністю захист чергових двох дисертацій. На свою біду він був членом трьох спеціалізованих вчених рад лише в Києві, членом редколегій кількох журналів, мав підробіток – кілька годин на тиждень – у сусідньому університеті, а ще публічні лекції, роботу над статтями та черговою монографією, переклади, рецензії та відгуки, доньку та сина у підлітковому віці, дратівливу дружину та здоровенного сенбернара, якого він мусив вигулювати щоранку та щовечора – хоча, краще сказати, що саме собака двічі на день вигулювала свого господаря.

Вийшовши з дому та прямуючи через парк, наш професор раптом збагнув, що він не пам’ятає, до якої саме вченої ради йому потрібно сьогодні йти. Він присів на паркову лаву та пошепки промовив: чорт, чорт, чорт.

– Шановний професоре, забули куди Вам потрібно йти? – звернувся до нашого героя незнайомець, якого професор не помітив, коли сідав на лаву.

– Ми знайомі? – відповів запитанням на запитання професор.

– Гадаю, що так.

– На жаль, я не можу Вас пригадати.

– То й не дивно.

– Даруйте, Ви хто?

– Ви щойно мене кликали.

– Я?

– Так.

– Щось не пам’ятаю такого.

– Ви тричі обізвали мене тим дурним словом «чорт».

– То я не до Вас звертався.

– А до кого? Може до Гоголя та Достоєвського?!

Останні слова незнайомця геть збили з пантелику професора, він почав помітно хвилюватися, міцно стискати ліву руку в кулак та кліпати очима, що витріщалися на нахабного та загадкового чоловіка. І було чого хвилюватися та витріщатися. В останні кілька місяців професор наполегливо працював над статтею «Чорт у творчості Гоголя та Достоєвського». Вчений не мав звички обговорювати з кимось ті статті, над якими він працював. Робота над останньою статтею вимучила його, він втратив нормальний сон. Ось і тепер, вийшовши з дому, він боявся заснути на засіданні вченої ради. Зухвале зауваження незнайомця не могло не схвилювати його. – Чортівня якась, – майже беззвучно прошепотів професор.

– Ви знову, любий професоре, вживаєте ті дурні слова. Не варто ангела обзивати чортом, а все те, що з ним пов’язано, – чортівнею. Людям взагалі краще не втручатися в розбірки поміж ангелами, навіть якщо останні постійно втручаються в справи людей. Однак, без того втручання люди до цього часу залишалися б примітивними дикунами.

Професор вже хотів піднятися та піти, однак щось стримувало його, та й він не пам’ятав, куди саме йому потрібно йти. Нарешті професор вирішив віджартуватися: наша з Вами зустріч та розмова нагадують початок роману Михайла Булгакова «Майстер та Маргарита».

– Ви, мабуть, натякаєте на плагіат. Так, розумію, це питання дуже актуальне сьогодні. З плагіатом завжди складно. Проте, запевняю Вас, шановний професоре, що Михайлу Опанасовичу ідею його роману теж нашептали. Хто ж, як не ангели, нашіптує вам, літераторам, ідеї. Правда, ви відтворюєте в своїх текстах лише те, що спроможні почути. На жаль, часто спробу ангела розпочати діалог з людиною сама людина інтерпретує як розмову з чортом, а то й просто як монолог чорта, що кепкує зі співрозмовника.

– Я маю на увазі не лише нашу розмову, а й саму зустріч: літератор, незнайомець, натяки, парк.

– Так, парк. Проте, уявіть собі, що незнайомець звернувся б до Вас несподівано у вашому кабінеті. Це могло б закінчитися для Вас серцевим нападом. А з серцем у Вас і так проблеми. На вулиці у людини хіба що про дорогу можна запитати. У громадські бані тепер не ходять. Погодьтеся, не на вченій же раді звертатися до людини. Ось і залишається парк.

Говорячи про вчену раду, незнайомець підморгнув лівим оком професору.

– Мені чомусь здається, що Ви маєте упередження проти вчених рад, – несподівано для самого себе промовив професор до незнайомця.

– Запевняю Вас, колего, що це не так. Я навіть полюбляю бувати на засіданнях вчених рад та кафедр. Правда, здебільшого маю схильність до гуманітарних наук.

– І що Вас на тих засіданнях так приваблює? – з недовірою до слів незнайомця поцікавився професор.

– О, багато речей, насамперед саме вчене панство. В університетах, здається, кожного дипломованого пана називають науково-педагогічним працівником. Ось саме ці працівники і викликають у мене певний інтерес.

– А що саме Вас так цікавить?

– Скажімо, сидить такий працівник на засіданні кафедри та слухає доповідь по дисертації. А може й не слухає, а думає про своє. А може розглядає новеньку сукню на гарненькій аспірантці, залишаючи уяві можливість домалювати принади, приховані дівочим вбранням. І ось несподівано по завершенню доповіді наш працівник авторитетно стверджує, що дисертаційне дослідження не відповідає сучасному європейському рівню розуміння питання та й саме дослідження є неактуальним. Бідний дисертант гарячкує та щось доводить, а наш працівник сидить собі та й хмуриться. І хто знає, може йому якась деталь у сукні аспірантки не сподобалася, чи він ще зранку знав, що він буде виголошувати, і саме тому навіть не слухав доповідача. А особливо в мене викликають інтерес ті працівники, які, скажімо, на засіданні вченої ради, починаючи свою критичну чи схвальну промову, навіть уявлення ще не мають, що саме в ній вони хочуть повідомити шановному вченому панству. І що саме цікаве, майже завжди знаходять, що сказати та як сказати. І хоча такі промови мають мало відношення до дисертації, що обговорюється, однак виходить то все якось гармонійно та доладно. Ось все це мене і дивує та викликає навіть захоплення. Одним словом, милуватися можна. Даруйте, я все про дисертації, та для Вас принаймні сьогодні ця тема є актуальною.

– У ваших словах я чую лише сарказм. Може ви знаєте рецепти, якими поділитися з вченим товариством?!

– Ті рецепти ми можемо відшукати лише разом.

– І все ж цікаво буде Вас почути, – вже гарячкував професор, якого щось в словах незнайомця зачепило особисто. – А ви спробуйте сучасному студенту щось донести. Всі ладні картати нашого брата. А нам теж можливо потрібна підтримка та розуміння.

– Запевняю Вас, дорогий професоре, що постійно саме цим і переймаюся. Ось, скажімо, безпосередньо допомагав редагувати та довести до потрібного блиску новий порядок присвоєння вчених звань. Скажіть, хіба це не допомога та не спроба зрозуміти вашого брата.

– Ви знову кепкуєте.

– Ні, в жодному разі. Повірте, як лише розробники нового вікопомного порядку засіли за роботу, то я вже їх не полишав. Як тільки їм лише спадала на думку чергова геніальна ідея в боротьбі за якість рядів науково-педагогічних працівників, то я допомагав ту незбагненну геніальну ідею довести до потрібного блиску.

– Чомусь мені здається, що у нас боротьба за якість рано чи пізно переходить у боротьбу з якістю, – пробуркотів професор.

– О, саме так. І Ви це помітили?

Підбадьорений професор вже і сам розвивав далі тему:

– Уявляю собі, як ватаги викладачів та викладачок з Ніжина та Глухова штурмують електрички та вирушають на наукові конференції в прикордонні Пшемисль чи Ботошани, виконуючи в гонитві за дипломами доцентів чергову дурнувату вимогу. Раніше в Пшемисль возили горілку, а назад везли різне лахміття. А тепер, мабуть, повезуть залишки мозку.

– О, любий професоре, Ви все ж занадто критичні до ваших молодших колег.

– Ви думаєте, я не розумію, в яке лайно перетворилася наша вища школа. Хоча й сам професор, однак часто хочеться плюнути на все.

– Зізнаюсь Вам, колего, що розробники нового порядку присвоєння вчених звань мали сумніви щодо вимоги обов’язковості майбутніх доцентів та професорів подорожувати до Пшемисля в пошуках диплома вченого. То ж мені доводилося наполегливо спрямовувати їх думки, переконуючи у важливості такої вимоги. Без цієї вимоги новий порядок не виблискував би так у променях свого довершеного безглуздя. Пам’ятаєте, як Федір Михайлович у своїх «Записках з мертвого дому» говорить: «мені одного разу спало на думку, що якщо б захотіли знищити, розчавити людину, то для цього варто було б лише надати її роботі характер завершеного та повного безглуздя, наприклад, змусити її переливати воду з однієї посудини в іншу, товкти пісок, переносити землю з одного місця на інше, арештант, – стверджує класик, – вдавився б від такої роботи через тиждень, щоб позбавити себе сорому та муки.» А Ви кажете, що лише плюнути на все хочеться. А хіба плюнувши на все, не потрапиш мокротинням у чорта, якого Микола Васильович намагався все життя обдурити, попередньо насміявшись з нього в своїх творах.

– Мабуть, – ніби звертаючись до самого себе, сумно промовив професор, – тоді залишається лише тихо робити свою справу, щось конкретне.

– О, з цією своєю справою та чимось конкретним теж не все так просто, а тим більше, якщо йдеться про університет, який, маю Вам зізнатися, задумувався як союз людей та ангелів. Якщо такого союзу не виходить, то він вироджується у спілку…

– Здогадуюсь, – перебиваючи незнайомця, промовив професор, – Ви, мабуть, скажете щось на кшталт того, що такий союз вироджується в спілку бовдурів, або «науково-педагогічних працівників», що взаємно вихваляють та вшановують один одного.

– Дивно, що це спало на думку Вам, любий професоре. Я б все ж пошукав би дещо м’якші слова.

– Проте, тими м’якшими словами Ви все ж виразили б майже те ж саме.

– Так, можливо.

– Так чи можливо? – наполягав на уточненні професор, ніби намагаючись перехопити ініціативу.

Незнайомець лише лукаво посміхнувся.

– А в чому полягає сенс чи мета університету як союзу людей та ангелів? Наскільки я розумію, такий союз ініціюють саме ангели, без втручання яких, як Ви стверджуєте, людина залишалася б до цього часу примітивним дикуном.

– Спробую спочатку прояснити те, чому такий союз є проблематичним. Бачте, ангели намагаються формулювати питання, а люди поспішають давати відповіді на них, часто не розуміючи повною мірою самого питання.

– Наприклад, питання про буття Бога, – вже ніби підказував професор.

– Так, це питання, мабуть, насамперед. Своїми поспішними відповідями, ніби боячись чогось, люди хочуть припинити діалог, щедро винагороджуючи копняками та запотиличниками особливо допитливих. Маю визнати, що за останні дві тисячі років філософські та богословські дискусії змінилися хіба що у способі давати копняка та запотиличника одне одному. Іноді окремі люди приходять до розуміння небезпеки поспішності відповідей на питання про буття Бога. Одним з таких людей був Кант.

– З яким, як стверджує Булгаков, Воланд обговорював докази буття Бога під час сніданку, – дотепно пожартував професор.

– Запевняю Вас, що Михайло Опанасович чудово знав, що Кант не мав звички снідати та відповідно нічого з Воландом чи кимось іншим не обговорював під час сніданку. Лише під час своїх щоденних прогулянок, зокрема затишною алеєю, Кант спілкувався з ангелами. Проте, він мовчав про це.

– Мабуть, щоб не вирішили, що він божевільний.

– І через це також. До речі, Вас, дорогий професоре, не вражає влучність української мови? Жодна інша європейська мова, мабуть, не виражає так влучно сутність окремих феноменів, таких, скажімо, як освіта та божевілля.

– Так, наша мова унікальна. В більшості європейських мов феномен освіти виражається словами, що спотворюють його розуміння. Такі слова, як правило, вказують на процес формування чи творення особистості.

– Саме так. І така вже сформована особистість рідко коли виявляється спроможною повертатися до суті питань, вона лише, як правило, відтворює готові відповіді, та й від божевілля вона далека.

– То що ж залишається людині?

– Відповідь на це питання людина має відшукати у власній душі та інтелектуальній совісті, яка хоча б іноді змушує людину звертати на себе увагу.

Останні слова співрозмовника занурили професора в глибокі роздуми, за якими він забув про незнайомця.

Гавкіт собаки пробудив професора від його роздумів чи сновидіння. Він подивився довкола. Поряд вже нікого не було. Професор раптом згадав, куди йому потрібно йти. Щось буркочучи самому собі, чоловік піднявся з лави та попрямував на засідання.

Через шелест осіннього листя, що вже почало вкривати землю, ледве було чути: для глухого ангел назавжди залишиться чортом.


Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook