среда, 28 декабря 2016 г.

Про феномен популярності


Англійська письменниця Анна Радкліф (1764-1823) за життя була доволі популярною, певні «ревнощі» до популярності Радкліф мала менш популярна за життя Джейн Остін (Austen, 1775-1817). Один зі своїх романів, «Нортенгерське абатство», Остін присвітила доволі відвертій і подекуди іронічній полеміці з Радкліф. Видавець, який придбав право на публікацію роману «Нортенгерське абатство», тривалий час не наважувався скористатися своїм правом. «Нортенгерське абатство» було опубліковано лише після смерті Остін у 1818 році. Що стримувало видавця від публікації роману раніше? Можливо, справа була в популярності Радкліф? Популярність Остін в ХХ столітті, зокрема і завдяки кінематографу, значно перевершила популярність Радкліф.

Після виходу «Критики чистого розуму» Канта в 1781 році видавець бідкався через те, що книга не має попиту, видавець навіть хотів пустити примірники непопулярної книги на макулатуру. Через 200 років в одному з букіністичних магазинів Західної Німеччини один із примірників першого видання «Критики чистого розуму» виставили на продаж за ціною 7 тисяч марок. Фантастична сума для друкованої книги! Хто міг собі дозволити купити той примірник? Чи був спроможним той покупець зрозуміти текст книги?

Артур Конан Дойл «вбиває» свого літературного героя, Шерлока Холмса, оскільки, на думку Дойла, літературний герой «вбивав» у ньому письменника. Однак Дойл повертає до життя свого літературного героя через наполягання публіки, видавця та ще, мабуть, чогось.

Джек Лондон «доводить» свого героя, Мартіна Ідена, до самогубства як своєрідного протесту проти ірраціональності популярності в літературному світі.

В чому ж природа феномену популярності?

Феномен популярності є доволі багатогранним. Ми обмежимося побіжним проясненням феномену популярності в інтелектуально-публічному просторі.

Звісно, феномен популярності, як і будь-який інший феномен, можна описати та в певний спосіб пояснити. Разом з тим доводиться визнати, що популярність сама по собі є ірраціональною. Недалека кокетка може користуватися шаленою популярністю, на яку не зможе розраховувати стримана та розсудлива жінка. Однак звідси не слідує висновок, що спроба кокетста неодмінно веде до популярності. Врешті-решт популярність та спосіб її отримання є не лише питанням морального вибору, а й питанням естетичного смаку.

Відмова від участі в телевізійних «інтелектуально-політичних» шоу різних форматів для окремих інтелектуалів є в першу чергу певним естетичним вибором, своєрідною демонстрацією наявності певного естетичного смаку.

Популярність, як правило, не стільки свідчить про певні чесноти того, хто користується популярністю, скільки про смаки публіки, які, як відомо, є доволі перемінливими.

Доводиться, як правило, говорити про популярність артистів, письменників, політиків. Сама популярність пов’язана дуже часто з певним лицедійством (жест, поза). Значення навіть може мати так звана магія імені. Не випадково артисти беруть так звані сценічні ім’я. Іноді з іменами (псевдонімами) «граються» письменники.

Проблематично говорити про популярність науковця, вченого, філософа.

Привертає до себе увагу популярність Ейнштейна за життя. Публіка охоче відвідувала публічні заходи, на яких мав виступати Ейнштейн. 99 відсотків від тієї публіки погано собі уявляли, в чому саме полягає суть робіт та досягнень Ейнштейна.

Популярність не пов’язана з розумінням. Прагнення популярності не є прагненням бути зрозумілим. Звісно, що відсутність прагнення бути зрозумілим не веде неодмінно до популярності. Роз’яснення та зрозумілість майже ніколи не сприяють популярності.

Одним із найбільш «популярних» філософів ХХ століття був Мартін Гайдеггер, який мало докладав зусиль для того, щоб бути зрозумілим. Така позиція приховує в собі небезпеку того, що людина може втратити розуміння самої себе та своїх вчинків. Таку позицію можна назвати позицією інтелектуального кокетства.

Кокетка є особою, яка погано розуміє сама себе. В певному розумінні кокетка є несформованою особистістю, яка постійно слідує за зміною власних та публічних вподобань та настроїв. Прагнення до популярності за будь-яку ціну є кокетством з публікою. Інтелектуальна, духовна чи естетична незрілість породжує кокетство у всіх його аспектах та формах.

Маніпулювання швидше відкривають шлях до популярності, особливо в сучасній політиці. Чи не тому Уїнстон Черчіль називав демократію поганою формою правління, хоча й визнавав, що кращої не існує? Політика неминуче пов’язана з маніпулюваннями громадською думкою в боротьбі за прихильність публіки (виборця).

Чи означає вище зазначене, що кращу уникати публічності?

Ні, жодним чином такого висновку не можна зробити. Публічність і прагнення популярності далеко не одне і те ж. Відмова від публічності мала б означати і відмову від публікацій.

Обережність у прагненні до популярності не означає заклик до відмови від публічності. Інтелектуальне життя має свої публічні форми: публічний виступ, лекція, диспут, публікація.

Обережність з прагненням до популярності означає врахування того, що раціональний пошук рідко виявляється по-справжньому популярним. Уява та міркування здорового глузду швидше впливають на широку публіку та сприяють популярності. Звернення до уяви та здорового глузду публіки є ознакою спроби маніпулювання та вираженням прагнення до популярності.

Час від часу популярність як щось ірраціональне випадає на долю тієї чи іншої людини. І що тоді? Популярність є «скарбом», який може дозволити декому бути певний час відповідальним. Хоча відповідальним можна бути і без такого «скарбу».

Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

понедельник, 5 декабря 2016 г.

Про сучасну академічну філософію в Україні, або невивчені уроки


Про рівень сучасної академічної філософії в Україні можна говорити, порівнюючи його або з рівнем минулих часів, або з рівнем академічної філософії в сучасних країнах. Ми свідомо маємо говорити не про рівень української академічної філософії, а саме про рівень академічної філософії в Україні. Таке уточнення є доволі важливим для прояснення нашого питання.

Якщо, скажімо, порівнювати рівень академічної філософії в сучасній Україні і рівень академічної філософії 100-120 років тому назад у Південно-Західних губерніях Російської імперії та Галичині, яка на той час перебувала у складі Австро-Угорщини, то таке порівняння може виявитися – як би то не було нам сьогодні прикро – не на користь сучасників та сучасної академічної філософії в Україні.

Такі постаті, як Густав Шпет, Казимир Твардовський, Ян Лукасевич, були пов’язані з майбутніми українськими – а 100-120 років тому назад імперськими – університетами.

І хоча Львівський університет на початку ХХ століття був полонізований, однак значну частину його студентів становили українці. Про значну чисельність українців в Львівському університеті на початку ХХ ст. свідчить той факт, що в 1901 році 600 українських студентів вийшли зі складу студентів Львівського університету, протестуючи проти їх національної дискримінації.

Так, українці у Львівському університеті 120 років тому назад мали можливість слухати лекції Твардовського, на жаль, лише польською мовою, однак то були лекції засновника Львівсько-Варшавської школи, з тих лекцій і постала та філософська школа.

Так, українці у Київському університеті 120 років тому назад, на жаль, мали можливість спілкуватися зі своїми професорами, як правило, лише російською мовою. Російською мовою проходили семінари Челпанова, однак які то були семінари!

Власне, чи можемо ми сьогодні співставити когось із сучасників з Твардовським та Лукасевичем, Шпетом та Челпановим? Так, можливо. Однак залишу право такого співставлення для моїх колег. Кожен має право аргументувати. Кожен має право протиставляти та порівнювати.

Якщо суддею при певному порівнянні виступатиме той, кого, власне, і потрібно порівнювати, то таке суддівство може сприйматися дещо скептично. Мабуть, лише наступні покоління зможуть неупереджено оцінити теперішній стан академічної філософії в Україні та порівняти його з попередніми періодами. Сьогодні ми можемо лише з’ясувати окремі аспекти та вимоги до неупередженого та об’єктивного порівняння.

Варто зазначити, що хто б і коли б не брався за таке порівняння, той має спиратися на надійні критерії.

Власне, а що потрібно порівнювати? Чи має йтися про порівняння оригінальності та ґрунтовності філософських текстів у різні періоди? Чи йдеться також про порівняння рівня професорсько-викладацького складу, скажімо, у Київському та Львівському університетах сьогодні та 120 років тому назад? Чи, можливо, слід порівнювати ступінь залучення до європейської та світової філософської спільноти?

При останньому порівнянні потрібно звітувати собі про стан сучасної філософії в Європі та світі. Мабуть, одна справа говорити про співпрацю філософів зі Східної Європи на початку ХХ століття з лідерами неокантіанства та батьком феноменології, і інша справа говорити про знайомство сучасних українських філософів з іноземними колегами, які час від часу з великодушністю відвідують Україну з просвітницько-туристичними цілями.

Якщо сучасники почнуть стверджувати, що сучасний рівень академічної філософії в Україні значно вищий, ніж він був 100-120 років тому назад, то це може викликати і здивування, і запитання.

Дійсно, звідки сучасні українські філософи мають ту дивну перевагу над своїми попередниками? Це «диво» тим більше привертає до себе увагу, бо мова йде про країну, в якій університети існують лише де-юре. Може, якість радянської та пострадянської шкільної освіти приховувала та продовжує приховувати джерела тієї переваги?

Абітурієнти 100-120 років тому назад перед вступом, скажімо, на історико-філологічний факультет Київського університету мали можливість відвідувати доволі пристойні класичні гімназії, скажімо, в Києві та Полтаві. Іноді рівень викладання в гімназіях не поступався рівню викладання в університеті, в цьому можна пересвідчитися, прочитавши автобіографічни нариси Драгоманова.

Дійсно, в сучасній Україні є окремі постаті, які, будучи викладачами філософії в українських так званих університетах, всупереч певним реаліям намагаються професійно працювати. Така праця заслуговує на схвалення та підтримку, адже вона відбувається в квазі академічних умовах та за панування безглуздих бюрократичних практик. Їм вдається отримувати певні наукові результати, які напевно мали б бути оцінені об’єктивно насамперед відповідною вітчизняною академічною філософською спільнотою. Однак чи існує така академічна спільнота? Щодо цього має місце щонайменше сумнів. Сподіваюся, сумніватися ще не забороняється!? Слід розрізняти між окремими постатями чи навіть невеликими групами та повноцінною академічною спільнотою.

Наявність філософської академічної спільноти має підтверджуватися не запевненнями окремих можливих представників такої гіпотетичної спільноти, а спроможністю останньої забезпечувати належний рівень викладання філософії в університетах і насамперед на філософських факультетах, забезпеченням належних умов захисту дисертаційних досліджень з філософії в академічних установах, забезпеченням умов можливості публікацій результатів філософських досліджень у фахових вітчизняних філософських виданнях, що має передбачати наявність належної процедури рецензування таких публікацій та цивілізовані стосунки між редакціями та авторами.

Не станемо розповідати про «сіру зону», в якій працює переважна більшість так званих фахових філософських періодичних видань в Україні. Говорити про видання, які вимагають від авторів грошей за публікації чи надання рецензій до статті, як про наукові видання позбавлено сенсу.

Однак навіть у тому разі, якщо в редакції філософського журналу мають намір відповідати певним академічним стандартам, то на практиці це може виявитися лише добрими та щирими побажаннями й намірами. І справа, звісно, не у відсутності в редакторів наполегливості, справа у наявності чи відсутності відповідних передумов для підтримки академічних стандартів.

Особливо гостра проблема з виданням окремих номерів філософських журналів постає у тому випадку, коли йдеться про так звані тематичні випуски. Проблема може виникати не лише з наповненням таких випусків відповідними статтями вітчизняних дослідників, а й з забезпеченням професійного рецензування статей. В кращому випадку автори відповідного номера будуть рецензентами один у одного.

Так, якщо йдеться про тематичний номер, який присвячений тому чи іншому філософу, то має йтися не про те, щоб залучити як авторів та рецензентів осіб, що читали тексти даного філософа, можуть щось написати про нього чи дати загальний відгук на статтю колеги. Вимоги до рецензента є подекуди значно більші, ніж до автора публікації. Якщо йдеться про потенційного рецензента, то мається на увазі особа, яка спроможна належним чином не лише в цілому оцінити статтю, а й добре розуміється на питаннях й проблемах, які піднімаються та формулюються в статті. Таке розуміння може мати лише та особа, яка сама ставить відповідні питання та формулює відповідні проблеми, усвідомлює їх складність та вже має власні відповідні напрацювання чи бачення даних питань та проблем. Лише така особа може бути рецензентом певної статті. Якщо особа рецензента у конкретному випадку не відповідає вказаним критеріям, то мова може йти лише про вдавання рецензування та вдавання академічної підтримки даної публікації чи видання в цілому.

Подібні вимоги мають існувати і щодо тих осіб, від яких залежить ухвалення рішень при захисті дисертацій.

Якщо б українські фахові філософські видання дотримувалися належних вимог у питанні рецензування статей, то не доводилося б читати навіть у провідних виданнях статей, які можуть викликати лише подив та занепокоєння за стан академічної філософії в країні. Однак, можливо, за такої вимогливості до рецензування номер філософського журналу міг би виходити один раз на кілька років. Звісно, це не вихід.

Важливо зрозуміти, що вихід з ситуації лежить у площині повноцінної та ефективної реформи вищої освіти та переосмислення академічного життя в цілому. Не можна в паралельному світі до академічних реалій повноцінно щось змінити.

Так, наукова публікація є насамперед однією з форм та способів спілкування між науковцями, а не доведенням права на вчені звання та наукові ступені. Вся сьогоднішня забюрократизована академічна реальність заперечує цю тезу. Отже, така реальність має бути змінена.

Слово академічних філософів в питанні переосмислення академічного життя в країні ледве чути. Така ситуація підриває довіру до академічної філософії в країні.

Ні, мова не йде про показну діловитість та занурення всіх академічних філософів в питання реформування вищої освіти в країні. Для початку добре було б почути від широкої академічної філософської спільноти, якщо вона, дійсно, існує, про її бачення цього питання, бачення, за яким б стояли філософська аргументація та принципи, а не особисті вподобання.

Сьогодні важко погодитися з тим оптимізмом, з яким іноді колеги говорять про сучасну академічну філософію в Україні. Хоча, можливо, вони й мають рацію. Що ж – кожен може помилятися! Залишу право судити про це за іншими.

Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

понедельник, 13 июня 2016 г.

Псевдонаука в Україні та деградація вищої школи


Сьогодні на слуху обговорення захищеної в НУБіП дисертації (деградації) на здобуття наукового ступеня доктора педагогічних наук. Авторка дисертації була звинувачена в плагіаті та в псевдонауковій діяльності. Свідомо не називаю прізвища дисертантки, яке, звісно, всі добре знають, і не роблю я це, бо її дисертація не є винятковим явищем в Україні. Та дисертація є вже, на жаль, типовим явищем, принаймні, якщо мова йде про гуманітарні науки. Ще з часів Радянського Союзу більшість гуманітарних наук існували швидше де-юре, ніж де-факто. Ситуація не набагато змінилася і в пострадянській Україні. Історія не набула б, звісно, такого розголосу, якщо б мова не йшла про дружину члена уряду. Однак ситуація дозволяє нам оцінити ступінь деградації вищої школи в цілому.

Подвійні стандарти, поблажливість до псевдонауки та безпосереднє сприяння захисту псевдонаукових дисертацій систематично сповідуються та практикуються у вищій школі, принаймні у царині гуманітарних наук. Не думаю, що ситуація принципово інша з іншими науками. Однак я не можу повноцінно судити про останнє. Про рівень української гуманітарної науки можу судити по тих публікаціях, які мають місце. Не потрібно знати всю закулісну історію в тому чи іншому випадку, достатньо почитати статті українських аспірантів, щоб оцінити всю недолугість тієї системи, яку ми маємо та яку ми всі сором’язливо відбілюємо та підтримуємо в той чи інший спосіб.

Кожне засідання чи квазі-засідання кафедр стає елементом такої підтримки. Майже кожен викладач вищої школи наприкінці семестру підписує відомості, які містять у собі прямі маніпулювання з цифрами. Це всі добре знають, в тому числі і ті, хто засуджує нерозважливу дисертантку, головною проблемою якої стало невміння прикрити псевдонауку в тексті. І та провина, звісно, обтяжується посадою її чоловіка! Сотні та тисячі прикривають плагіат та псевдонауку в своїх дисертаціях, а ця пані не змогла. Що ж робити?! Так, звісно, давайте її позбавимо наукового ступеня. І все?! А що робити з так званою системою вищої освіти? Бо система має місце тоді, коли помилка одного з суб’єктів може бути виправлена системою. Для того система і існує. Ми всі, ті, хто причетні чи були причетні до вищої школи, несемо відповідальність за дисертацію вже доктора педагогічних наук з університету імені Поплавського.

Нам потрібна ефективна система забезпечення якості вищої освіти, саме розбудовою такої системи має займатися уряд, НАЗЯВО та МОН, такій розбудові мають сприяти вищі навчальні заклади. За умов існування ефективної системи забезпечення якості вищої освіти вищий навчальний заклад, який би дозволив собі формувати та утримувати специфічні спецради, був би швидко позбавлений бюджетного фінансування, і це відбулося б без жодних зайвих розмов, апелювань та прохань, адресованих шановним керівникам МОН. Ми маємо робити адекватні висновки.

Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

пятница, 10 июня 2016 г.


У нас відсутня система забезпечення якості вищої освіти взагалі. Немає сенсу переконувати окремі спецради ВНЗ в тому, що вони чинять негарно, відбілюючи відвертий плагіат чи взагалі відсутність науки як такої в дисертаційних роботах. Потрібно давати відповідну оцінку вищим навчальним закладам в рамках системи забезпечення якості вищої освіти. Така оцінка має суттєво позначатися на фінансах ВНЗ. Однак розбудова системи забезпечення якості вищої освіти в країні гальмується. Нагальність формування такої системи, на жаль, погано розуміється як чиновниками від освіти, так і освітніми експертами. Не потрібно плекати ілюзій: ми не лише не маємо якісної системи вищої освіти, ми взагалі не маємо системи вищої освіти. Будь-які межі пристойності вже давно перейшли у вищій школі. Це сталося, мабуть, 10-15 років тому назад.

Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

среда, 8 июня 2016 г.

Про лінійки в школі та мілітаризацію школи


Братній таджицький народ, а вірніше учні таджицьких шкіл волею рішення тамтешнього міністра освіти були позбавлені радості перебування на лінійці та щастя почути останній дзвоник. Звісно, така подія не може не знайти відповідь у наших серцях та висловлюваннях. Однак перед тим, як робити такі висловлювання, ми маємо дати собі звіт про те, що всі ті лінійки, перші та останні дзвоники є елементами, як то не дивно, давньої мілітаризації школи. Шикуйся, рівняйся і т.д. Пруська школа, насправді, продовжує жити в нашій пострадянській українській школі. Пруська школа одним з головних своїх завдань мала забезпечення підготовки нових кнехтів – слуг держави чи вінценосного короля. А державні слуги завжди мають бути готовими дружньо промовити: раз-два, раз-два. Армія завжди була взірцем для пруських монархів.

Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

Про початкову школу


Слідкуючи за змінами останніх двох років, що відбуваються (чи, можливо, хтось скаже, що не відбуваються!) в системі освіти, беручи участь в обговоренні реформи системи освіти, зокрема шкільної освіти, я ловлю себе на думці, що дорослі обговорюють наступне питання: якою вони (дорослі) хочуть бачити школу для дітей? При цьому дорослі мало звертають увагу на те, чого хочуть діти. Дорослі мужі говорять то про “прорив” у системі шкільної освіти через відкриття мережі опорних шкіл, то про епохальні зміни, які нібито мають настати після того, як запрацює система підготовки чи перепідготовки директорів шкіл. Багато говорять про новий базовий Закон про освіту, який, звісно, є важливим та потрібним, однак в силу його базового характеру, звісно, не може містити відповіді на багато речей, зокрема ті речі, які в першу чергу цікавлять дітей. Та й чи можна останнє взагалі прописати в законах?!

Думаю, що в реформуванні вищої та середньої (початкової) освіти слід рухатися по-різному. Реформу вищої освіти слід було розпочинати з формулювання стратегічного завдання реформи вищої освіти, яке має полягати в формуванні системи противаг у системі вищої освіти. Однак цього не зробили, і сьогодні не розуміють, чому насправді не відбувається реформа вищої школи. В шкільній реформі таке стратегічне завдання полягає в тому, щоб побачити та почути дитину, учня. Я б пропонував нам думати послідовно. Ставив би собі послідовні запитання, починаючи з обговорення початкової школи.

Чи повинні учні в першому класі першого вересня сідати за парти?
Чи повинні взагалі бути парти в першому (другому) класі?
Якщо парти повинні бути в першому (другому) класі, то скільки саме їх має бути?
Чи не мають діти виключно в ігровій формі розпочинати своє навчання в початковій школі?
Чи не повинна ігрова форма поступово і доволі помірковано доповнюватися іншими формами навчання?

Після відповіді на ці запитання, як б сформулював наступні запитання; більш того, самі відповіді на попередні запитання допоможуть сформулювати наступні запитання.

Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

Про свідомий вибір абітурієнта


Ми все ж маємо розрізняти питання вибору абітурієнтом навчального закладу (освітньої програми), в якому він бажає навчатися, та питання формування системи забезпечення якості вищої освіти. Хоча наявність останньої буде робити вибір абітурієнта більш осмисленим. “Якість” не лише значної частини приватних, а й переважної більшості державних та комунальних ВНЗ викликає багато питань. Однак питання полягає в тому, як покласти край фінансуванню неякісної вищої освіти у державних та комунальних ВНЗ та підтримати якісну освіту у тих приватних ВНЗ, які спроможні її надавати. Принцип “гроші йдуть за студентом” має бути реалізований в умовах існування системи забезпечення якості вищої освіти. Така система в Україні сьогодні відсутня. Саме незалежні агенції з забезпечення якості вищої освіти мають давати відповідь на питання про забезпечення якості вищої освіти у тому чи іншому ВНЗ, і якщо незалежна агенція прийде до висновку, що певний приватний чи державний ВНЗ не має жодного відношення не лише до вищої освіти, а й освіти взагалі, то в такий навчальний заклад абітурієнт не зможе принести бюджетні кошти. Так, розумію, комусь це може не сподобатися. Право осмисленого вибору не повинно підмінятися профанацією принципу “гроші йдуть за студентом”, що буде нагадувати право хворого за бюджетні гроші лікувати онкологічне захворювання лопухами у місцевої знахарки.

Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

Про оцінки та єзуїтів


Більшість вчителів, мабуть, не знає, що система оцінювання та оцінки, якими сьогодні часто доволі безвідповідально послуговується значна частина вчителів, були запропоновані єзуїтами. На той час (16-17 ст. ) нова система дозволила врятувати дітей від фізичних покарань у школі. Єзуїтів часто сприймають доволі однобоко та неадекватно. Європейська культура і Католицька церква багато в чому мають завдячувати єзуїтам. Варто пам’ятати, що школа завжди притягувала до себе не лише людей, які бажають відкривати світ знань дітям, а й звичайних пройдисвітів та осіб, що мають схильність до маніпулювання та знущання. Прийшов час переглянути єзуїтський підхід до заохочення дітей навчатися в школі. Колись єзуїти запропонували гарну альтернативу фізичним покаранням, однак сьогодні вже час шукати нові підходи.

Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

Про випускника університету


Випускник університету – це людина, яка має бути спроможною забезпечувати збереження традиції і водночас може сприяти оновленню та розвитку суспільства, а не просто виконувати функціональні обов’язки. Дрібний клерк не потребує для виконання його функціональних обов’язків університетської освіти. Напевно, саме з усвідомлення таких простих речей ми маємо розпочинати переосмислення місця та ролі університету в сучасному світі. Насправді вимоги до університету доволі високі!

Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

В країні відсутні університети


Важко щось змінювати, якщо суспільство продовжує жити в світі ілюзій та самообману. Так, в країні, в якій відсутні університети як феномен, щороку пропонуються університетські рейтинги. Так, вони нібито є рейтингами ВНЗ, однак подаються саме як університетські рейтинги. Та й хіба у нас вже не кожен ВНЗ є “університетом”?! Є нібито “університети”, є велика “армія” професорів та доцентів. Однак чи існує в країні система вищої освіти? Це питання чомусь не ставиться. А даремно. Країна не може реформуватися саме через те, що в країні відсутні університети, а отже і люди з повноцінною університетською освітою, люди, які б могли реформувати країну. Мати університетську освіту означає бути спроможним бачити ціле. Це дає університет, це дає повноцінна університетська освіта, яку не можна підмінити освітою, що може дати вища професійна школа. Наші так звані університети є в кращому випадку вищими професійними школами. Мабуть, сьогодні насамперед важливо зрозуміти, що ми вже не маємо системи вищої освіти як такої. Система вищої освіти передбачає наявність відповідної системи противаг. Невже це так важко зрозуміти?! В зв’язку з цим у мене є лише одне запитання до українських чиновників від освіти та до шанувальників самих різноманітних тусовок: якого дідька ви займаєтеся другорядними питаннями, нехтуючи головним?

Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

Про реформу системи фінансування вищої освіти


Проблема недостатнього фінансування вищої освіти розглядається сьогодні як одна з головних проблем вищої школи. Може видатися, що в разі істотного збільшення фінансування вищої освіти інші проблеми вирішаться самі по собі. Однак це далеко не так. Проблема фінансування вищої освіти лежить не стільки в площині недостатнього фінансування вищої освіти, скільки в площині відсутності механізмів впливу системи фінансування на забезпечення якості вищої освіти. Саме розуміння цього сьогодні, на жаль, не вистачає як на рівні освітянського менеджменту, так і на експертному рівні. Система фінансування продовжує розглядатися сама по собі, часто в дискусіях про необхідність реформування системи фінансування вищої освіти можна зустрітися з аргументами, які посилаються на забезпечення справедливості розподілу, що само по собі є правильним, однак при цьому розмови про справедливість перешкоджають побачити суть проблеми; розподіл фінансування має бути не лише справедливим, а й ефективним. Масштабна реформа системи фінансування вищої освіти може розпочатися лише після або супроводжувати розбудову системи забезпечення якості вищої освіти.

Читайте докладно на порталі “Освітня політика”


Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

Про незалежні установи із забезпечення якості вищої освіти


Рано чи пізно діяльність Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти буде розблоковано. На жаль, вже сьогодні можна прогнозувати, що після розблокування діяльності, новостворене Національне агентство не буде направляти основну свою увагу на розбудову мережі незалежних установ, бо такі установи мають бути значною мірою незалежними і від самого Національного агентства. Розуміння цього, звісно, не повинно сьогодні впливати на наше бачення та оцінку ситуації щодо теперішнього блокування діяльності НАЗЯВО. Однак ми маємо бути готовими до того, що доведеться поступово, крок за кроком, втілювати ті норми, які містить новий Закон “Про вищу освіту”, а саме в частині щодо формування нової системи забезпечення якості вищої освіти. Разом з тим, доведеться в майбутньому вносити доповнення в розділ V Закону, бо теперішня ситуація та відповідні формулювання ст. 23 Закону залишають багато двозначностей щодо статусу незалежних установ та їх ролі в новій системі забезпечення якості вищої освіти.

Читайте докладно на порталі “Освітня політика”


Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

вторник, 22 марта 2016 г.

Як врятувати реформу вищої освіти?


У чому полягає реальна реформа вищої освіти? Така реформа передбачає реформування системи вищої освіти як цілого. Останнє передбачає розуміння послідовності кроків проведення реформи. Навіть правильні самі по собі пропозиції, за їх поспішного чи запізнілого втілення, можуть виявитися або абсолютно неефективними, або навіть руйнівними для системи. У цьому зв’язку ще раз варто вказати на неприпустимість проведення масштабного реформування системи фінансування вищої освіти без попередньої розбудови системи забезпечення якості вищої освіти. Поспішне реформування системи фінансування вищої освіти буде рівнозначне киданню грошей в топку для опалення приміщення. Реформа системи фінансування вищої освіти лише в поєднанні з розбудовою системи забезпечення якості вищої освіти може сприяти формуванню умов для розвитку системи вищої освіти, а не підтримці не реформованої теперішньої бюрократичної системи. Якщо теперішнє чи наступне керівництво Міністерства та широка експертна громада виявляться неспроможними побачити реальний масштаб потрібних реформ вищої освіти та не сформулюють врешті-решт головне стратегічне завдання реформування вищої освіти, будь-які сподівання на реальне реформування вищої школи залишиться на багато десятиліть викликом відкладеної дії для майбутніх поколінь. Утім, сьогодні ще є можливість розпочати реальну та кардинальну реформу системи вищої освіти. Реформа вищої світи має передбачати наступні послідовні кроки: розбудова системи забезпечення якості вищої освіти, розбудова системи ухвалення управлінських рішень у системі вищої освіти, розбудова нової системи фінансування вищої освіти, наділення вищих навчальних закладів усією повнотою прав та можливостей для забезпечення реальної автономії ВНЗ. Кожен наступний крок реформи передбачає попередній, не можна починати наступний крок, пропустивши попередній.

Читайте докладно на порталі “Освітня політика”


Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

четверг, 3 марта 2016 г.

Про новий Порядок присвоєння вчених звань або нові пригоди “Буратіно” в “Буратінії”


Коли я був маленьким хлопчиком, то я чекав часу побудови комунізму. Регулярно перевіряв у місцевому магазині появу безкоштовних “комуністичних” цукерок, які мали задовольнити мої безмежні потреби в останніх. Фільм про Буратіно та його пригоди посприяв моєму інтелектуальному оздоровленню. Кіт та його подружка показали мені, як можна дурити наївного “Буратіно”. Іноді мені видається, що вічно юні комсомольці та комсомолки завжди поруч, а в їх добрих та привітних обличчях можна розгледіти образ шахраюватого кота та підлої лисиці, вони лише змінюють личину. Саме ці “коти“ та “лисиці“ швидко в моїй країні зметикували про важливість вивчення іноземних мов, вони якось умудрились так чи інакше “підучитися” на Заході, а тепер вирішили мене перетворити в дурного “Буратіно”. За певного розвитку ситуації ці пройдисвіти були б у перших рядах будівників комунізму. Ні, вони ніколи не займалися серйозно наукою, навряд чи вони зможуть запропонувати добротний та новаторський навчальний курс. Однак це не їх стихія. Їх стихія розбудова країни “Буратінії”. Я не хочу ставати професором-Буратіно, проте я вірю та буду докладати зусиль з тим, щоб здоровий глузд та розум у моїй країні взяли гору над хитруватістю сучасних пройдисвітів.

Р.S. Не хочу, щоб хтось подумав, що я проти вивчення іноземних мов. Кожного дня продовжую вивчати німецьку та англійську. Підтримую тих, хто бажає продовжити свою освіту за кордоном. Однак я не можу спокійно спостерігати за моральною та інтелектуальною деградацією українського суспільства.

Читайте докладно на порталі “Освітня політика”


Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

среда, 24 февраля 2016 г.

Про моніторинг якості вищої освіти в світлі нових міністерських ініціатив


Час від часу абітурієнти ставлять перед собою просте питання: в якому вищому навчальному закладі вони отримають кращу освіту? Тим самим абітурієнти ставлять питання про якість вищої освіти у різних вищих навчальних закладах. Допомогти отримати відповідь на це питання мали б відповідні рейтинги вищих навчальних закладів. Можна лише вітати появу різноманітних рейтингів вищих навчальних закладів. Разом з тим, поява рейтингу вищих навчальних закладів далеко не завжди означає, що такий рейтинг став результатом проведення повноцінного моніторингу ВНЗ, а не, скажімо, лише відображенням стосунків, що склалися між ВНЗ та суб’єктом, який здійснював моніторинг та, відповідно, запропонував той чи інший рейтинг ВНЗ. Часто університетські рейтинги фіксують лише певні формальні показники, що не дають комплексного уявлення про реальне забезпечення якості вищої освіти у відповідному вищому навчальному закладі. Довіряти можна лише тому рейтингу вищих навчальних закладів, який запропонований на основі моніторингу, що відповідає певним критеріям та вимогам. Отже, потрібно визначитися з відповідними рекомендаціями щодо організації моніторингу якості вищої освіти.

Читайте докладно на порталі “Освітня політика”


Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

четверг, 18 февраля 2016 г.

Про головну проблему в реформуванні системи вищої освіти


Головна проблема в реформуванні системи вищої освіти виявилася, даруйте за можливу тавтологію, в неспроможності бачити масштаб проблем та формулювати відповідні стратегічні завдання, що є саме ознакою відсутності в українських можновладців ґрунтовної університетської освіти, яку важко надолужити запозиченням чужого досвіду.

Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

среда, 10 февраля 2016 г.

Про так званий попит на неякісні “освітні послуги”


Часто доводиться чути про так званий попит на неякісні “освітні послуги” в Україні. Вже сам вираз “освітні послуги” в багатьох викликає не лише несприйняття, а й роздратування. Часто в певних розмірковуваннях про освіту відчувається спроба проведення паралелі між освітою та торгівлею. Іноді про якість так званих “освітніх послуг” намагаються розмірковувати, порівнюючи її з якістю продуктів у супермаркеті. Облишу поки що тему якості освіти та обговорення поняття “освітня послуга”.

Як мені видається, говорячи про попит на неякісні “освітні послуги”, ми дещо нівелюємо проблему, у нас має місце не попит на неякісні “освітні послуги”, а штучний попит на диплом про вищу освіту. Вимушені мисливці на диплом про вищу освіту взагалі не звертають увагу на питання якості освіти, вони полюють за папірцем. Поштовх до такого полювання часто дає саме відповідна кадрова політика державних та муніципальних інституцій. Боротьба з так званими неякісними “освітніми послугами”, що звужується до боротьби проти окремих вищих навчальних закладів, деформує сприйняття проблеми. Іноді, не розуміючи суті проблеми, починають боротися не з причинами, а з наслідками.

Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

воскресенье, 7 февраля 2016 г.

Про патерналізм у системі освіти


Наше суспільство є патерналістським, пересічні громадяни шукають собі патера – захисника та оборонця. Потужна тенденція до такого пошуку в суспільстві є ознакою незрілості суспільства в цілому. Громадяни-освітяни в приватній бесіді щиро повідомляють, кого б вони підтримали на посаду керівника власного навчального закладу, не задумуючись при цьому про раціональні аргументи, що лежать в основі їх вибору. Широка освітянська громадськість висловлюється з приводу підтримки того чи іншого претендента на посаду міністра. Цього підтримую, а того ні, ця гарна, а та не дуже. Мова не йде про підтримку програми, яку пропонує політична сила, що висуває певного претендента. Патери не спираються на програми, вони виконують лише функції.

Новий керівник навчального закладу, ледве обійнявши свою посаду, повідомляє, що тепер відчуває особливу відповідальність, оскільки тепер він має відповідати за весь педагогічний колектив. Складається таке враження, що йдеться не стільки про дорослих та самостійних людей, скільки про отару овець, за яку має відповідати пастух, який і сам погано розуміє, що він має далі робити, а тому також шукає собі патера, якщо такого, звісно, він ще не має. Це ще якось працювало останні двадцять років, однак у сьогоднішніх умовах така практика є катастрофічною.

Регіональні освітянські патери повідомляють, що вони зроблять все можливе, щоб не допустити закриття навчальних закладів в їхньому регіоні. Їх уважно слухають налякані члени педагогічних колективів. Вони хочуть їм вірити. Вони не хочуть міркувати самостійно, вони хочуть покладатися на патерів, при цьому не хочуть зважати на те, що жоден регіональний освітянський патер не може їм сьогодні гарантувати відповідного захисту, цього гарантувати не можуть сьогодні навіть найвищі освітянські патери. Передбачити тенденції можуть лише освітні аналітики, однак вони можуть дати лише раціональні рекомендації, однак у патерналістському суспільстві раціональність не має великого значення, сподівання на диво підміняє будь-яку раціональну аргументацію. Все це породжує той убогий рівень освітянського менеджменту, який ми сьогодні маємо. Звинувачуючи керівників вищих навчальних закладів в їх неофеодальних методах управління, ми маємо розуміти, що саме цього від них і чекають, як ті, хто їх призначає, так і ті, хто їх визнає своїми патерами.

Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

пятница, 5 февраля 2016 г.

Про політичну гру навколо посади міністра освіти і науки


Завжди критикував теперішнє керівництво Міністерства освіти і науки за ті нерозважливі кроки, які воно здійснювало. Разом з тим, намагався за можливості уникати давання персональних оцінок. Сьогодні спробую, якщо не захищати Міністерство, то подивитися на ситуацію неупереджено.

Мою увагу привернула стаття “Причини невдачі реформ: хибна стратегія, помножена на поганий менеджмент” (www.golos.com.ua/article/263944), її автором є народний депутат, перший заступник голови Комітету Верховної Ради з питань освіти і науки Олександр Співаковський.

Критичні зауваження шановного депутата стосовно діяльності МОН співзвучні моїм оцінкам, які я намагаюся давати в останні півтора року. Окремі формулювання шановного депутата на диво співзвучні моїм. Депутат дав оцінку факту блокування роботи НАЗЯВО, критично висловився щодо відсутності виваженої політики в питанні оптимізації мережі вищих навчальних закладів. Також шановний депутат навіть згадав про відсутність у країні незалежних інституцій оцінювання якості освіти; таке нагадування особливо є доречним за умов відсутності не лише кроків у напрямку створення таких інституцій, а й самого обговорення цього питання. (Як мені видається, в цій частині Закон, мабуть, взагалі вирішили не імплементувати.) Окремо депутат торкнувся проблем шкільної освіти. Все це добре, і багато в чому справедливо.

Однак, окрім критичних зауважень, непомітно позитивної складової допису шановного депутата. Що саме пропонує депутат? Скажімо, частиною чого розглядає депутат НАЗЯВО? Які стратегічні завдання реформи вищої освіти пропонує автор “розгромної” статті. Яке програмне бачення реформи освіти, зокрема вищої освіти пропонує депутат, який, мабуть, має претензії якщо не на посаду міністра, то за певних “розкладів” на посаду голови Комітету Верховної Ради з питань освіти і науки?! За останнє, звісно, ніхто не має права дорікати депутату.

Так, керівництво МОН є за що критикувати, однак шановним політикам та політичним силам, які вони представляють, варто взяти значну частину відповідальності за недоліки в роботі МОН на себе.

За блокування роботи НАЗЯВО відповідальність має нести уряд в цілому, оскільки мова йде про формування незалежного від МОН інституту, а це означає, що владна коаліція несе відповідальність за таке блокування. Нерішучість та непослідовність Міністерства значною мірою обумовлені проблемами з реформами країни в цілому, на що вже сьогодні не можна не звертати увагу. Міністерство не наважується запропонувати радикальні та послідовні реформи поміж іншого і тому, що такі реформи не пропонує уряд. Не можна автономно реформувати систему освіти в суспільстві та країні, які майже не реформуються. Для українських політичних партій та переважної більшості українських політиків питання освіти є питанням декларацій та гасел, а не продуманих програм та планів дій. Якщо лише теперішнє керівництво МОН будуть намагатися зробити крайніми, то це лише політична гра, а не об’єктивна оцінка ситуації.

Ми всі доволі успішні в критиці, однак, натомість, потрібно пропонувати альтернативну програму та план дій. Цього чи хоча б натяку на це я й не побачив у статті шановного депутата. Сподіваюся, що таку програму та план дій депутат все ж має; також сподіваюся, що вони зможуть витримати критику незалежних освітніх аналітиків.

Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

Ситуація навколо буковинських університетів як віддзеркалення провалу реформи вищої освіти


Шановні керівники МОН!

Важко зрозуміти, в чому саме полягає відмінність політики теперішнього керівництва МОН від політики попередників. Чи стала вона менш кулуарною та більш прогнозованою? Можливо, така відмінність полягає лише в риториці та в декларуванні різних зовнішньополітичних векторів? Що означає бути проєвропейським? Невже це визначається лише кількістю поїздок до Європи у порівнянні з кількістю поїздок до Росії та наявністю у людини диплома європейського університету?! Однак чи захищає це нас від хуторянства у системі вищої освіти, яке ми продовжуємо розбудовувати, навіть цього не помічаючи. Бути європейцем означає мати мужність послуговуватися власним розумом, а не вдаватися до нерозважливого мавпування чужого.

Багато говорили на всіх рівнях про головне гасло реформи вищої освіти: надання реальної автономії вищим навчальним закладам. І що вже надали?! Суть автономії ВНЗ полягає в праві ВНЗ самостійно ухвалювати важливі рішення та відповідати за такі рішення. Автономія ВНЗ не полягає у праві чиновника у власному кабінеті визначати у довільний спосіб долю того чи іншого вищого навчального закладу. Уряд може сприяти та заохочувати університети до об’єднання, однак він не може вирішувати за університети.

Чи, дійсно, хтось щиро вірить в те, що зменшення кількості псевдо університетів з 300 до, скажімо, 200 псевдо університетів, суттєво змінить природу останніх? В чому суть подібної оптимізації?

Уряд має забезпечувати умови для становлення та розвитку системи вищої освіти, він не повинен постійно втручатися в “розбірки” між окремими вищими навчальними закладами.

Реформа вищої освіти є доволі складною хірургічною операцією, потрібно послуговуватися скальпелем, а не розмахувати сокирою. Потрібно послідовно розбудовувати систему противаг у вищій освіті, а не вирішувати важливі питання в ручному режимі на свій смак та розсуд. Ми маємо дві крайнощі. По-перше, має місце тенденція до брутального порушення автономії вищих навчальних закладів. По-друге, має місце перспектива віддати все на поталу ректорам-феодалам, які остаточно перетворять університети у власні вотчини. Є лише один вихід: збудувати надійну систему противаг у системі вищої освіти, саме цим має опікуватися МОН. Однак у такій системі МОН не зможе повноцінно “хазяйнувати”, а ректори не зможуть безкарно зловживати. Чи не тому сьогодні така система не будується, а все зводиться до самих різноманітних скандалів та їх коментувань?

Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

суббота, 30 января 2016 г.

Про оптимізацію мережі вищих навчальних закладів в Україні


Доцільність існування великої кількості вищих навчальних закладів в Україні є постійним предметом дискусії. Такі дискусії час від часу активізуються. Як правило, це обумовлено як заявами високопосадовців МОН, так і конфліктними ситуаціями навколо окремих вищих навчальних закладів. Обговорення питання оптимізації мережі вищих навчальних закладів, на жаль, дуже часто набуває деструктивного характеру. Часто саме нерозважливі заяви можновладців визначають неправильний вектор дискусії. Дискусія про те, скільки саме потрібно залишити ВНЗ, насправді, є позбавленою сенсу. На жаль, цього не розуміють ті, хто провокує подібні дискусії. Питання оптимізації мережі вищих навчальних закладів не зводиться до питання закриття та зменшення кількості вищих навчальних закладів.

Важливо, насамперед, зрозуміти, що проблема полягає не в тому, що в Україні існує велика кількість вищих навчальних закладів, зокрема університетів. Проблема полягає в тому, що значна частина українських вищих навчальних закладів не відповідає власній назві. Так, переважна більшість українських університетів є, в кращому випадку, вищими професійними школами, які з різною мірою успішності намагаються відповідати статусу університету. Отже, просте скорочення кількості вищих навчальних закладів не приведе до набуття нової якості тими ВНЗ, які залишаться після скорочення кількості ВНЗ в країні.

Читайте докладно на порталі “Освітня політика”


Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

пятница, 22 января 2016 г.

Про списування та моралізаторство (шахові аналогії!)


Відразу зазначу, що мова не йде про захист списування, плагіату тощо. Списування – це те, чим пишатися не варто. Зрозуміло, яким має бути відношення до учня, якого “спіймали” на ЗНО, та яким має бути відношення до людини, яка вдалася до плагіату. Однак мова не про це.

Списування є певним симптомом наявності проблем в навчальному процесі або навіть системі освіти, яка є складовою суспільної практики. Повальне списування є ознакою “епідемії”, яку не можна подолати боротьбою з симптомами.

Сам феномен списування пов'язаний в освіті з системою навчання, яка ґрунтується на запам’ятовуванні, останнє в системі освіти часто домінує над розвиванням в учня чи студента самостійного та критичного мислення, таке мислення, звісно, не має нічого спільного з грою фантазії, яку іноді студент намагається видати за власне творче мислення.

Часто викладач вимагає від студента лише відтворення тексту своєї лекції. Подекуди протягом семестру викладач контролює ведення студентами конспектів, з яких студенти часто потім і списують. Іноді викладач навіть поблажливо ставиться до самого факту списування з конспекту під час іспиту.

Важливо відмовитися від підходу до оцінювання учнів та студентів (випробування на іспиті), який лежить для викладача в площині спіймав (не дозволив, завалив) чи не спіймав (дозволив, не завалив), а для студента – в площині списав чи не списав.

Спробую розглянути це питання з позиції викладача філософії. Чи можна списати на іспиті з філософії? І так, і ні.

Можна списати (або, як шахрайський варіант, завчити) певний шматок тексу/матеріалу. Однак для кваліфікованого викладача це не має значення в тому разі, якщо він буде оцінювати рівень розуміння студентом матеріалу, а не демонстрацію студентом вербальних (знакових) рядів.

Так, можна провести певну аналогію з шахами, зокрема шаховим дебютом. Уявімо, що вчитель/тренер бажає з’ясувати, наскільки глибоко молодий шахіст пропрацював ту чи іншу шахову партію. Шахіст може завчити кілька варіантів розвитку партії в дебюті, скажімо, іспанської партії. Вчитель/тренер може перевірити ґрунтовність та серйозність роботи молодого шахіста, запропонувавши кілька нестандартних ходів. На іспиті з філософії навіть буває легше, ніж при оцінці старанності молодого шахіста. Перші кілька хвилин відповіді дозволяють екзаменатору в цілому з’ясувати рівень володіння студентом матеріалом, інший час може бути відведений для уточнення та прояснення вже чогось для самого студента. Часто проблема полягає в тому, що сам викладач маючи, так би мовити, погану дебютну підготовку, не завжди готовий належним чином оцінити справжній рівень підготовки студента. На іспиті часто має місце оцінка викладачем автентичності відтворення студентом певного матеріалу, яким, як видається викладачу, він і сам трохи володіє. Такий викладач може бути особливо пильним та нетерпимим до списування.

На іспиті з філософії можна дозволяти користуватися будь-якою літературою і, можливо, навіть дозволяти обирати питання з певного переліку питань.

У нашій системі освіти часто “милому” виду шахрайства, яким є списування, протиставляють доволі небезпечний вид шахраювання, яке полягає в заучуванні без розуміння. В деяких дисциплінах це робити відносно важко, в деяких – відносно легко. Часто, особливо на іспиті з філософії, спостерігається картина, яку можна описати виразом: один цапа доїть, а інший решето підставляє. При цьому таке доїння відповідає найвимогливішим запитам “дуркуватої правильності”. Іноді ознайомившись з програмою з певного курсу філософії та питань на іспит з філософії, хочеться побажати студентам, знайти альтернативу доїнню цапа. На жаль, своєрідним “цапом ” часто виступає вся наша система освіти.

Говорячи про неможливість, розпочинати боротьбу зі списуванням у вищій школі з тотального виключення студентів, які попадаються на списуванні, я маю на увазі не лише нереалістичність подібних пропозицій, а й пропоную за можливості спочатку вжити всі заходи, які зроблять списування на іспиті позбавленим сенсу.

Ми схильні замість поступової і разом з тим рішучої розбудови нових систем та процедур шукати миттєві способи лікування нашої системи освіти. Однак варто пам’ятати, що грати в “Чапаєва” шахами доволі незручно та й недоцільно, особливо не варто вдавати при цьому, що ми розпочинаємо партію з Королівського гамбіту, особливо коли жертвувати доведеться долями конкретних людей.

Хотілося б жити в справедливому та солідарному суспільстві, однак це потребує побудови цивілізованого суспільства. Потрібна зрозуміла стратегія та зважена тактика, однак це не означає нерішучість та топтання на місці, що ми сьогодні і спостерігаємо. В шахах є певне неписане правило: спочатку продумай хід, потім запиши його, потім перевір правильність обраного ходу та врешті-решт зроби рішучий хід. Саме цього сьогодні не вистачає.




Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

четверг, 21 января 2016 г.


Чомусь у багатьох рекомендаціях моїх колег щодо реформи освіти зустрічаються пропозиції покарання когось чи чогось. Погані університети потрібно закрити. Студентів, які списують на іспитах, потрібно виключати. Саме з цього пропонують почати боротися зі списуванням. Поганих (всіх) науковців та викладачів вищої школи потрібно карати безглуздими вимогами. Друзі, можливо, не з покарань потрібно починати?! Ми, на жаль, мислимо тоталітарно. І це не залежить від віку та виховання. Що з нами не так?! Так, звісно, часто не залишається іншого виходу, як змусити людину відповідати за власні дії, однак при цьому варто вжити всіх інших заходів, які або унеможливлять певні дії, або зроблять такі дії позбавленими сенсу. Не можна реформувати систему освіти, в якій майже всі, починаючи від керівників МОН, мислять в системі покарань та заохочень.




Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

вторник, 19 января 2016 г.

Майже сповідь освітнього аналітика-консультанта та позаштатного філософа


Здається, що про освіту можуть говорити майже всі, адже всі колись навчалися чи навчаються, хтось викладав чи викладає. Здається, будь-хто може і має право висловлювати свою думку про систему освіти. Батьки, учні та студенти, вчителі шкіл та викладачі вищих навчальних закладів, менеджери та чиновники від освіти є великою армією стейкхолдерів, які можуть та навіть готові говорити про освіту. Однак одна справа говорити – інша справа шукати відповіді, які будуть виходити за межі інтересів окремих груп стейкхолдерів. Щось подібне з філософією, кожен час від часу може розмірковувати над філософськими питаннями, однак лише одиниці спроможні формулювати самі філософські питання та проблеми, а потім роками намагатися шукати відповіді. Далеко не всі власники документів про філософську освіту спроможні це робити.

Освітній аналітик-консультант може вдатися до певного “лукавства” та заявити, що він не розглядає себе освітнім експертом, а лише аналітиком-консультантом. Мовляв, я лише намагаюся здійснювати аналітичну роботу, з результатами якої я готовий поділитися з іншими. Самі оцінюйте те, чи є я експертом. Філософу значно важче вдатися до подібного “лукавства”, заявивши, що він не філософ, а лише викладач філософських дисциплін. Хоча, звісно, подібні заяви час від часу лунають. Викладачу математики потрібно бути математиком, викладачу філософії потрібно бути філософом. Все інше – зайві реверанси! Бути філософом означає намагатися здійснювати акти рефлексії, іноді йому вдається зробити це по-справжньому, і тоді відкриваються передумови для появи справжнього філософського тексту, а не його підробки. Звісно, такі передумови не обов’язково гарантують саму появу філософського тексту. Філософ не пише підручників з філософії, він пише філософські тексти!

Освітній аналітик-консультант має зберігати певну відстань від предмету свого дослідження. Тут можна провести певну аналогію з розгляданням мозаїки. Так, для того щоб побачити всю мозаїку, потрібно відійти на певну відстань від неї, з близької відстані побачиш лише фрагменти та шматочки матеріалу. Це не завжди враховують стейкхолдери, описуючи власні бачення та бажання. Освітній аналітик-консультант не займається питанням пропагування тієї чи іншої педагогічної практики, для нього важливо побачити як система освіти буде кореспондувати з суспільством. Тема освітнього аналітика-консультанта: освіта та суспільство. Це не завжди розуміють окремі освітні менеджери, педагоги-новатори чи педагоги-наслідувачі, які прагнуть втілити в українській школі чи вищому навчальному закладі ту чи іншу “заморську” модель. Філософ щодня розпочинає свою роботу майже спочатку, щодня він шукає шлях, на якому він підійде до предмету свого дослідження. Мислення, яке звертається до самого себе та через себе ставить питання про світ, є “річ” майже незбагненна для людини, яка не є знайомою з “роботою” філософа. В чомусь “робота” філософа нагадує роботу хірурга чи жонглера: якщо не практикував тривалий час, то це суттєво позначається на твоїх здібностях та стає відразу помітним. Хтось вважає, що “робота” філософа полягає в читанні філософських текстів та коментуванні їх. Мабуть, частково це так, і хоча це складна робота, однак це найлегше з того, що мусить робити філософ. Філософія – це не забава. Можливо, філософія є прокляттям людини. Можливо, окремі люди “прокляті”, і таке прокляття змушує їх щодня формулювати майже одні і ті ж питання. Можливо, людина і рада була б не ставити ті питання, однак вона не може цього не робити. Саме поміж таких людей постають великі філософи, такими були Платон, Декарт, Кант… Філософ не є адептом певної психотерапевтичної чи релігійної практики, він не гарантує та не шукає спасіння для людини.

Чому це майже сповідь, а не справжня сповідь? Для сповіді освітньому аналітику-консультанту довелося б говорити іншими словами та висловити все те, що він думає про тих, хто сьогодні відповідає за реформу освіти в країні, однак це відразу перетворило б його в борця з “поганими” хлопцями та дівчатами. Його ж справа аналізувати та консультувати! Також він має пам’ятати, що не можна переходити на особистість, навіть якщо дуже кортить це зробити. Не про все він повинен говорити, однак якщо вже говорить, то має робити це чесно та відповідально. Сповідь не передбачає вибірковості! Для філософа сповідь можлива лише в його текстах. Кожен філософ самостійно визначає, коли його тексти мають з’явитися та які форми вони мають отримати. Важливо, звісно, щоб він зустрів гарного редактора, видавця та читача.




Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook