четверг, 27 февраля 2014 г.

“Ректоропад” чи реальні реформи освіти?


Зміни, які будуть мати місце в країні, не зможуть не торкнутися освітньої царини. В країні поступово “Ленінопад” буде продовжено “ректоропадом”. Розмах “ректоропаду” поки що важко визначити, проте цікаво спочатку визначити причини сучасних подій в країні та царині вищої школи, а потім подивитися на перспективу розвитку ситуації у вищій освіті країни в цілому.

Причиною падіння вже колишньої влади стала не відмова від євроінтеграції в листопаді 2013 році, а узурпація президентом влади в 2010 році та остаточна відмова президента та уряду навесні 2012 року від проведення реформ. І така відмова торкнулася також реформ в освітній сфері. Відмова від євроінтеграції була лише наслідком попередніх подій.

Влада в 2010-1011 роках була поставлено перед вибором: або розпочати реформи (в тому числі і в освітній сфері), або просто продовжити перерозподіл матеріальний благ в країні. В 2010-2011 роках влада поєднувала перше і друге. Найбільш помітними стали зміни в податковому та пенсійному законодавстві.

Восени 2011 року в країні розгорнулася дискусія стосовно реформи вищої освіти. Широкого розголосу набув відомий з’їзд керівників вищих навчальних закладів восени 2011, на якому всі керівники (ректори) дружньо підтримали плани влади реформувати вищу школу. Існувало кілька проектів закону про вищу освіту. Всі вони були далекими від досконалості. Найбільшу перспективу бути ухваленим на кінець 2011 року мав законопроект, який був підготовлений Міністерством освіти і науки України, він був зареєстрований у Верховній Раді 28.12.2011 (реєстраційний номер 9655), попередньо був відкликаний альтернативний законопроект народного депутата Мірошниченка Ю.Р. (Постанова Верховної Ради від 20.12.2011, реєстраційний номер 7486 ).

Законопроект МОН поміж іншого містив визначення різних видів вищих навчальних закладів та освітньо-кваліфікаційних рівнів підготовки, за якими може здійснювати підготовку той чи інший вид вищого навчального закладу. Поява цього законопроекту була продиктована, значною мірою, логікою тодішньої влади: збирати доходів більше, а витрачати менше, зокрема на освіту. Власне, такі наміри притаманні будь-якій владі. Тодішня українська влада була доволі послідовна в реалізації такого наміру. Втілення положень законопроекту МОН привело б до об’єднання вищих навчальних закладів, зменшення кількості напрямків підготовки в більшості ВНЗ, фактичного зникнення вже існуючих коледжів та пониження статусу цілого ряду вищих навчальних закладів. Звісно, це привело б до необхідності значного скорочення професорсько-викладацького складу. В кінці грудня 2011 року влада мала намір ухвалити цей законопроект, проте протягом зими 2012 року такий намір поступово зник, а навесні 2012 року влада фактично відмовилася кардинально реформувати вищу школу, вдаючись час від часу до об’єднань навчальних закладів (іноді доволі кумедних). І такі об’єднання викликали поодинокий спротив.

Чому тоді (навесні 2012 року) влада відмовилися від змін в освіті? Причина відмови від реформи вищої школи була банальна. Реформи привели б до неминучого скорочення викладачів напередодні парламентських виборів 2012 року та зростання рівня соціального напруження, що само по собі лякало владу. Тоді влада виявила безвідповідальність та страх, власне те ж саме вона продемонструє в листопаді-грудні 2013 – січні-лютому 2014 року. Така безвідповідальність та страх влади врешті-решт призведе до трагічних подій у лютому 2014 року. В основі цього лежало небажання бути чесним з собою та країною.

Звісно попередня влада відмовилася не лише від освітніх реформ, вона відмовилася від будь-яких серйозних реформ, які б могли викликати широкий негативний резонанс в суспільстві. При цьому влада усвідомлювала, що за умов економічної кризи та поступового погіршення стану економіки необхідно шукати фінанси на зовнішніх ринках. Всі ті коливання влади між Європою та Росією протягом 2012-2013 років не були питанням вибору шляхів розвитку країни. Це були лише спроби пошуку фінансів напередодні президентських виборів. В певний момент Росія запропонувала українській владі значну суму (15 млрд.дол.) та зниження ціни на газ, і українська влада відмовилася від підписання угоди з ЄС, який не міг запропонувати значних і головне швидких фінансових потоків. Такий вибір і послугував початком відомих подій.

Чи мала влада вибір в 2013 році? Фактично вибір був обмежений. Цей вибір був обмежений навесні 2012 року, тоді коли влада остаточно відмовилася від спроб реформування країни, і зокрема освіти.

Значна частина викладачів вищої школи погано собі уявляє, що відмова влади від реформ, зокрема реформи вищої освіти в 2012 році, і як наслідок відмова від підписання угоди з ЄС в листопаді 2013 року, фактично зберегла для значної частини викладачів їхні робочі місця. Інша річ, яку ціну заплатив народ за збереження таких місць.

В української влади було (і є) дві альтернативи: реформувати країну або торгувати її суверенітетом. Українська влада, починаючи з угоди 2010 року про продовження перебування Чорноморського флоту РФ на території України, торгувала суверенітетом країни. Події листопада 2013 року були лише продовженням попередньої практики.

Реформування країни передбачає і реформу освіти, тобто мова йде про реформування абсолютно корумпованої та неефективної системи. І в своїх планах реформування освіти як минула, так і майбутня влада не мала і не матиме серйозних партнерів в самій системі вищої освіти. Десятиліттями викладачі українських університетів звикали до можливості працювати в певних умовах. І сьогодні переважна частина викладачів не готова і просто не бажає реальних реформ вищої освіти. Якщо і говорять про реформи європейського зразку в освіті, то часто просто не розуміють їхнього реального змісту та наслідків.

Сучасні українські вищі навчальні заклади (ВНЗ) мало відповідають тим назвам, які вони носять. Особливо це стосується українських університетів. Визначальним для системи освіти в Україні є абсолютна та тотальна залежність ВНЗ від держави. Саме це і є джерелом корумпованості та загальної неефективності системи вищої освіти України.

Наступний міністр МОН має направити свою роботу в першу чергу на реформування самого міністерства освіти та науки. Таке реформування, по суті, є ліквідацією старого міністерства та створенням нового міністерства освіти та науки. Реформування має передбачати позбавлення міністерства значної частини тих функцій, які міністерство виконувало до цього часу. Умовою такого реформування має стати ухвалення нового законодавства стосовно освіти, і в першу чергу закону про вищу освіту. Без зміни законодавства призначення міністра освіти та його заступників, переобрання ректорів, люстрація в освіті будуть залишатися механізмами відсторонення від влади і керівництва сучасних корупціонерів майбутніми корупціонерами. Люстрація в освіті без радикального реформування та зміни законодавства є боротьбою одних груп проти інших за перерозподіл влади та фінансових потоків в освітній царині. Отже, жодні зміни стосовно вищої освіти не можуть розпочинатися до моменту ухвалення закону про вищу освіту. Головне завдання МОН полягає в прискоренні ухвалення нового закону про вищу освіту. Закон має визначити повну автономію вищих навчальних закладів в адміністративних, академічних та фінансових питаннях, право державних та недержавних вищих навчальних закладів на державне фінансування. Спроба проведення часткових та компромісних реформ будуть нагадувати кастрацію системи, а не її зміну.

На сьогоднішній день єдиним критерієм фінансування вищих навчальних закладів має стати середній бал зовнішнього незалежного оцінювання абітурієнтів ВНЗ, рівень фінансування вищого навчального закладу в поточному навчальному закладі має бути прямо пропорційним середньому балу ЗНО абітурієнтів (першокурсників) за минулий рік. На жаль, на сьогоднішній день не існує іншого критерію.

Побажаю Сергію Квіту успіхів в його починаннях!


Підпишіться на мої публікації в Facebook або Twitter.



воскресенье, 2 февраля 2014 г.

Сталінська практика вживання поняття “фашизм” та пострадянська інтелектуальна еліта
Форми інституалазації зла в суспільстві


Бертран Рассел (Походження фашизму): “Бунт проти розуму починається як бунт проти розмірковувань”

Італійський фашизм, німецький нацизм (націонал-соціалізм) та радянський (російський) комунізм є трьома способами зреалізації тоталітаризму в суспільстві, формами інституалізації зла в Європі в XX ст. Всі три види тоталітаризму відзначаються антидемократичністю, антиліберальністю, антигуманністю. Між різними видами тоталітаризму не існує тотожності. Фашизм, нацизм та комунізм мають лише спільне родове поняття “тоталітаризм” та спільне походження, яке коріниться в незрілості та духовній слабкості людини. Пострадянські інтелектуали, принаймні в своїй більшості, чудово розуміють різницю між трьома моделями тоталітарних суспільств. Вони розуміють, проте в переважній більшості продовжують наслідувати сталінську практику вживання поняття “фашизм”. Таке неподобство пострадянський інтелектуал вчиняє виключно в силу боязні бути незрозумілим та засудженим.

Історія вживання поняття “фашизм” в колишньому Радянському Союзі була визначена довоєнними промовами комуністичних вождів та статтями в радянських газетах 30-х років XX століття. Подальше вживання в Радянському Союзі та пострадянських країнах поняття “фашизм” стало заручником практики його вживання в довоєнний час. Первісно поняття “фашизм” асоціювалося як в Європі, так і в Радянському Союзі з італійським фашизмом, проте згодом фашистськими в радянських газетах без розбору почили називати більшість західноєвропейських урядів, в тому числі ті уряди, до складу яких входили соціал-демократи. Після нападу “дружньої” Німеччини на Радянський Союз, Німеччина відразу в Радянському Союзі була оголошена фашистською, а німецьку армію почали називати або німецько-фашистською, або просто фашистською. Слово “фашист” стало, по суті, синонімом слова “ворог”. Та обставина, що на чолі Німеччини стояли націонал-соціалісти, спонукало радянську пропаганду підміняти поняття “націонал-соціаліст” поняттям “фашист”. Дуже вже не подобалася радянським ідеологам можливість виникнення у радянських людей неприємних асоціативних рядів, які могли постати при наявності практики одночасного вживання понять “соціалістичне суспільство” і “націонал-соціалістичне суспільство”. Поняття “фашист”, насправді мало зрозуміле радянській та пострадянській людині, дуже добре послугувало радянським та пострадянським ідеологам з різних таборів, в широкому вжитку воно і сьогодні.

Далі буде.



Підпишіться на мої публікації в Facebook або Twitter.



Про неможливість підручника з філософії


Закінчивши в 2004 році навчання в аспірантурі на кафедрі філософії філософського факультету КНУТШ (куди в 2001 році я потрапив за підтримки Анатолія Лоя, Андрія Богачова, Анатолія Конверського та Володимира Бугрова, а завершив навчання та підготував дисертацію дякуючи підтримці мого наукового керівника Володимира Дем’янова та інших членів кафедри), я почав викладати на кафедрі філософії КНУТД, яку на той час очолював професор Євген Причепій. До того часу я не мав досвіду самостійного викладання загального курсу філософії. З перших лекцій мені стало зрозуміло, що моє викладання є не лише мало зрозумілим моїм студентам, але й – мені самому. Підручники, на які я міг би розраховувати, мені мало допомагали. Я зрозумів, що, незважаючи на наявні методичні матеріали та робочі програми, у мене відсутня концепція курсу філософії як такого, яку б я особисто розумів. Я почав трохи експериментувати з курсом, звичайно в межах навчальної та робочої програми, іноді правда “трохи” виходячи за їх межі. Підсумком моїх “експериментів” став один висновок та один навчально-методичний доробок. За це маю подякувати викладачам кафедрі філософії КНУТД та особисто проф. Причепію, без терпіння останнього в мене, напевно, нічого б не вийшло.

Висновок був наступним: підручник з філософії є лише прийнятним компромісом між викладачем та студентом. Здебільшого, за існуючої практики, підручники є не стільки вступом до філософії, скільки перешкодою на шляху до філософії.

Фактично, мій висновок був більш радикальним: підручник з філософії не є можливим в принципі. Тоді я прийшов до ідеї створення навчального посібника-провідника з філософії. В 2006 році я почав викладати в КиМУ, там і був виданий цей посібник-провідник невеликим тиражем в 2006 році.

Сьогодні я відійшов від викладання та невпевнений в тому, що коли-небудь повернуся до викладання. Якщо мій посібник буде корисний молодим викладачам та допоможе їм сформувати власне розуміння курсу філософії, то це хоч якось виправдає мої зусилля та терпіння моїх колег до мене.

Див. блог за січень 2014. Філософія. Навчальний посібник-провідник


Підпишіться на мої публікації в Facebook або Twitter.



Про шлях дослідника


Будь-який шлях дослідника(!), який врешті-решт приводить його до отримання певного результату, може мати лише умовний початок. Певне дослідження далеко не завжди розпочинається цілком усвідомлено для дослідника. Часто дослідник, ставлячи певне питання, не усвідомлює того, що воно викличе постановку нових питань, розробку нових тем, в яких загубиться первісне питання.


Підпишіться на мої публікації в Facebook або Twitter.



Про збирачів книжок та текстів


Дивна річ книжка, ще дивнішим має бути той, хто, замість по-справжньому корисних матеріальних речей, збирає книжки. Проте є і такі диваки, котрі збирають і цінують тексти. Такі особи взагалі дивні; світ читацької спільноти та шанувальників книжок “рятується” від збирачів текстів лише завдяки тому, що останніх не дуже багато.
Збирачі текстів – некомпанійські люди!
Тексти навіть не можна поставити до книжкової шафи на загальний огляд. Така халепа – справжнє горе для багатьох книголюбів.

Присутність книжок для багатьох є настільки ж важливою, наскільки для інших важливою є присутність близьких людей. Присутнє є завжди суб’єктом. А суб’єкт дійсно може кликати, лякати, приваблювати і т.д.. Іноді книжку кидають. Іноді вона летить через всю кімнату. Текст позбавлений властивості літати!

Олексій Лосєв, перебуваючи в таборі, тривалий час не мав доступу до книжок. А коли він і його товариші по ув’язненню отримали таку можливість, то книжка, яку вони побачили, викликала неймовірну радість, яка за кілька хвилин була витіснена їх смутком. За кілька днів книжка розійшлася на папір для самокруток. В цей час Лосєв продовжував страждати через втрату власної бібліотеки, таку втрату він міг порівняти хіба що з можливою втратою Шаляпіним голосу.

Маленький хлопчик Робін, якому виповнилося лише 8 років, стоїть в бібліотеці свого батька, котрий вже давно дозволив сину вільно користуватися книжками з бібліотеки. Більшість цих книжок придбана в Оксфорді – світовому центрі книговидавництва. Несподівано погляд Робіна зупиняється на маленькій чорній книжці, на корінці якої написано “Кантівська теорія етики”. Мимоволі рука хлопчика торкається книжки. Ось книжка вже в руках хлопця, він повільно сідає на підлогу біля книжкової шафи, відкриває книжку і намагається читати. Хлопець починає хвилюватися, йому здається, що книга говорить з ним, вона повідомляє йому щось важливе для нього особисто. Однак хлопчик ще зовсім маленький, і він не розуміє, про що саме з ним намагається говорити книга. Хлопчику стає соромно, бо він не розуміє значення знайомих йому англійських слів, проте він відчуває особливість та доленосність зустрічі. Ця зустріч визначила долю відомого англійського філософа та історика Робіна Джорджа Колінгвуда.


Підпишіться на мої публікації в Facebook або Twitter.



Про книжки та тексти


Читаю вступ до “Tractatus Logico-Philosophicus” Вітгенштайна, виданого в Києві видавництвом “Основи” в 1995 році. Третій абзац на 8 сторінці починається наступними словами: “Щоб зрозуміти книжку пана Вітгенштайна” і далі по тексту. Тепер собі думаю: якщо, скажімо, пан Людвіг Вітгенштайн – автор трактату в 1922 році, без дозволу пана Ганса, взяв би собі книжку “Tractatus Logico-Philosophicus”, яку перед тим пан Ганс придбав на чесно зароблені гроші у книгарні, то чи вважалася б дія Людвіга Вітгенштайна крадіжкою?


Підпишіться на мої публікації в Facebook або Twitter.