среда, 28 декабря 2016 г.

Про феномен популярності


Англійська письменниця Анна Радкліф (1764-1823) за життя була доволі популярною, певні «ревнощі» до популярності Радкліф мала менш популярна за життя Джейн Остін (Austen, 1775-1817). Один зі своїх романів, «Нортенгерське абатство», Остін присвітила доволі відвертій і подекуди іронічній полеміці з Радкліф. Видавець, який придбав право на публікацію роману «Нортенгерське абатство», тривалий час не наважувався скористатися своїм правом. «Нортенгерське абатство» було опубліковано лише після смерті Остін у 1818 році. Що стримувало видавця від публікації роману раніше? Можливо, справа була в популярності Радкліф? Популярність Остін в ХХ столітті, зокрема і завдяки кінематографу, значно перевершила популярність Радкліф.

Після виходу «Критики чистого розуму» Канта в 1781 році видавець бідкався через те, що книга не має попиту, видавець навіть хотів пустити примірники непопулярної книги на макулатуру. Через 200 років в одному з букіністичних магазинів Західної Німеччини один із примірників першого видання «Критики чистого розуму» виставили на продаж за ціною 7 тисяч марок. Фантастична сума для друкованої книги! Хто міг собі дозволити купити той примірник? Чи був спроможним той покупець зрозуміти текст книги?

Артур Конан Дойл «вбиває» свого літературного героя, Шерлока Холмса, оскільки, на думку Дойла, літературний герой «вбивав» у ньому письменника. Однак Дойл повертає до життя свого літературного героя через наполягання публіки, видавця та ще, мабуть, чогось.

Джек Лондон «доводить» свого героя, Мартіна Ідена, до самогубства як своєрідного протесту проти ірраціональності популярності в літературному світі.

В чому ж природа феномену популярності?

Феномен популярності є доволі багатогранним. Ми обмежимося побіжним проясненням феномену популярності в інтелектуально-публічному просторі.

Звісно, феномен популярності, як і будь-який інший феномен, можна описати та в певний спосіб пояснити. Разом з тим доводиться визнати, що популярність сама по собі є ірраціональною. Недалека кокетка може користуватися шаленою популярністю, на яку не зможе розраховувати стримана та розсудлива жінка. Однак звідси не слідує висновок, що спроба кокетста неодмінно веде до популярності. Врешті-решт популярність та спосіб її отримання є не лише питанням морального вибору, а й питанням естетичного смаку.

Відмова від участі в телевізійних «інтелектуально-політичних» шоу різних форматів для окремих інтелектуалів є в першу чергу певним естетичним вибором, своєрідною демонстрацією наявності певного естетичного смаку.

Популярність, як правило, не стільки свідчить про певні чесноти того, хто користується популярністю, скільки про смаки публіки, які, як відомо, є доволі перемінливими.

Доводиться, як правило, говорити про популярність артистів, письменників, політиків. Сама популярність пов’язана дуже часто з певним лицедійством (жест, поза). Значення навіть може мати так звана магія імені. Не випадково артисти беруть так звані сценічні ім’я. Іноді з іменами (псевдонімами) «граються» письменники.

Проблематично говорити про популярність науковця, вченого, філософа.

Привертає до себе увагу популярність Ейнштейна за життя. Публіка охоче відвідувала публічні заходи, на яких мав виступати Ейнштейн. 99 відсотків від тієї публіки погано собі уявляли, в чому саме полягає суть робіт та досягнень Ейнштейна.

Популярність не пов’язана з розумінням. Прагнення популярності не є прагненням бути зрозумілим. Звісно, що відсутність прагнення бути зрозумілим не веде неодмінно до популярності. Роз’яснення та зрозумілість майже ніколи не сприяють популярності.

Одним із найбільш «популярних» філософів ХХ століття був Мартін Гайдеггер, який мало докладав зусиль для того, щоб бути зрозумілим. Така позиція приховує в собі небезпеку того, що людина може втратити розуміння самої себе та своїх вчинків. Таку позицію можна назвати позицією інтелектуального кокетства.

Кокетка є особою, яка погано розуміє сама себе. В певному розумінні кокетка є несформованою особистістю, яка постійно слідує за зміною власних та публічних вподобань та настроїв. Прагнення до популярності за будь-яку ціну є кокетством з публікою. Інтелектуальна, духовна чи естетична незрілість породжує кокетство у всіх його аспектах та формах.

Маніпулювання швидше відкривають шлях до популярності, особливо в сучасній політиці. Чи не тому Уїнстон Черчіль називав демократію поганою формою правління, хоча й визнавав, що кращої не існує? Політика неминуче пов’язана з маніпулюваннями громадською думкою в боротьбі за прихильність публіки (виборця).

Чи означає вище зазначене, що кращу уникати публічності?

Ні, жодним чином такого висновку не можна зробити. Публічність і прагнення популярності далеко не одне і те ж. Відмова від публічності мала б означати і відмову від публікацій.

Обережність у прагненні до популярності не означає заклик до відмови від публічності. Інтелектуальне життя має свої публічні форми: публічний виступ, лекція, диспут, публікація.

Обережність з прагненням до популярності означає врахування того, що раціональний пошук рідко виявляється по-справжньому популярним. Уява та міркування здорового глузду швидше впливають на широку публіку та сприяють популярності. Звернення до уяви та здорового глузду публіки є ознакою спроби маніпулювання та вираженням прагнення до популярності.

Час від часу популярність як щось ірраціональне випадає на долю тієї чи іншої людини. І що тоді? Популярність є «скарбом», який може дозволити декому бути певний час відповідальним. Хоча відповідальним можна бути і без такого «скарбу».

Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

понедельник, 5 декабря 2016 г.

Про сучасну академічну філософію в Україні, або невивчені уроки


Про рівень сучасної академічної філософії в Україні можна говорити, порівнюючи його або з рівнем минулих часів, або з рівнем академічної філософії в сучасних країнах. Ми свідомо маємо говорити не про рівень української академічної філософії, а саме про рівень академічної філософії в Україні. Таке уточнення є доволі важливим для прояснення нашого питання.

Якщо, скажімо, порівнювати рівень академічної філософії в сучасній Україні і рівень академічної філософії 100-120 років тому назад у Південно-Західних губерніях Російської імперії та Галичині, яка на той час перебувала у складі Австро-Угорщини, то таке порівняння може виявитися – як би то не було нам сьогодні прикро – не на користь сучасників та сучасної академічної філософії в Україні.

Такі постаті, як Густав Шпет, Казимир Твардовський, Ян Лукасевич, були пов’язані з майбутніми українськими – а 100-120 років тому назад імперськими – університетами.

І хоча Львівський університет на початку ХХ століття був полонізований, однак значну частину його студентів становили українці. Про значну чисельність українців в Львівському університеті на початку ХХ ст. свідчить той факт, що в 1901 році 600 українських студентів вийшли зі складу студентів Львівського університету, протестуючи проти їх національної дискримінації.

Так, українці у Львівському університеті 120 років тому назад мали можливість слухати лекції Твардовського, на жаль, лише польською мовою, однак то були лекції засновника Львівсько-Варшавської школи, з тих лекцій і постала та філософська школа.

Так, українці у Київському університеті 120 років тому назад, на жаль, мали можливість спілкуватися зі своїми професорами, як правило, лише російською мовою. Російською мовою проходили семінари Челпанова, однак які то були семінари!

Власне, чи можемо ми сьогодні співставити когось із сучасників з Твардовським та Лукасевичем, Шпетом та Челпановим? Так, можливо. Однак залишу право такого співставлення для моїх колег. Кожен має право аргументувати. Кожен має право протиставляти та порівнювати.

Якщо суддею при певному порівнянні виступатиме той, кого, власне, і потрібно порівнювати, то таке суддівство може сприйматися дещо скептично. Мабуть, лише наступні покоління зможуть неупереджено оцінити теперішній стан академічної філософії в Україні та порівняти його з попередніми періодами. Сьогодні ми можемо лише з’ясувати окремі аспекти та вимоги до неупередженого та об’єктивного порівняння.

Варто зазначити, що хто б і коли б не брався за таке порівняння, той має спиратися на надійні критерії.

Власне, а що потрібно порівнювати? Чи має йтися про порівняння оригінальності та ґрунтовності філософських текстів у різні періоди? Чи йдеться також про порівняння рівня професорсько-викладацького складу, скажімо, у Київському та Львівському університетах сьогодні та 120 років тому назад? Чи, можливо, слід порівнювати ступінь залучення до європейської та світової філософської спільноти?

При останньому порівнянні потрібно звітувати собі про стан сучасної філософії в Європі та світі. Мабуть, одна справа говорити про співпрацю філософів зі Східної Європи на початку ХХ століття з лідерами неокантіанства та батьком феноменології, і інша справа говорити про знайомство сучасних українських філософів з іноземними колегами, які час від часу з великодушністю відвідують Україну з просвітницько-туристичними цілями.

Якщо сучасники почнуть стверджувати, що сучасний рівень академічної філософії в Україні значно вищий, ніж він був 100-120 років тому назад, то це може викликати і здивування, і запитання.

Дійсно, звідки сучасні українські філософи мають ту дивну перевагу над своїми попередниками? Це «диво» тим більше привертає до себе увагу, бо мова йде про країну, в якій університети існують лише де-юре. Може, якість радянської та пострадянської шкільної освіти приховувала та продовжує приховувати джерела тієї переваги?

Абітурієнти 100-120 років тому назад перед вступом, скажімо, на історико-філологічний факультет Київського університету мали можливість відвідувати доволі пристойні класичні гімназії, скажімо, в Києві та Полтаві. Іноді рівень викладання в гімназіях не поступався рівню викладання в університеті, в цьому можна пересвідчитися, прочитавши автобіографічни нариси Драгоманова.

Дійсно, в сучасній Україні є окремі постаті, які, будучи викладачами філософії в українських так званих університетах, всупереч певним реаліям намагаються професійно працювати. Така праця заслуговує на схвалення та підтримку, адже вона відбувається в квазі академічних умовах та за панування безглуздих бюрократичних практик. Їм вдається отримувати певні наукові результати, які напевно мали б бути оцінені об’єктивно насамперед відповідною вітчизняною академічною філософською спільнотою. Однак чи існує така академічна спільнота? Щодо цього має місце щонайменше сумнів. Сподіваюся, сумніватися ще не забороняється!? Слід розрізняти між окремими постатями чи навіть невеликими групами та повноцінною академічною спільнотою.

Наявність філософської академічної спільноти має підтверджуватися не запевненнями окремих можливих представників такої гіпотетичної спільноти, а спроможністю останньої забезпечувати належний рівень викладання філософії в університетах і насамперед на філософських факультетах, забезпеченням належних умов захисту дисертаційних досліджень з філософії в академічних установах, забезпеченням умов можливості публікацій результатів філософських досліджень у фахових вітчизняних філософських виданнях, що має передбачати наявність належної процедури рецензування таких публікацій та цивілізовані стосунки між редакціями та авторами.

Не станемо розповідати про «сіру зону», в якій працює переважна більшість так званих фахових філософських періодичних видань в Україні. Говорити про видання, які вимагають від авторів грошей за публікації чи надання рецензій до статті, як про наукові видання позбавлено сенсу.

Однак навіть у тому разі, якщо в редакції філософського журналу мають намір відповідати певним академічним стандартам, то на практиці це може виявитися лише добрими та щирими побажаннями й намірами. І справа, звісно, не у відсутності в редакторів наполегливості, справа у наявності чи відсутності відповідних передумов для підтримки академічних стандартів.

Особливо гостра проблема з виданням окремих номерів філософських журналів постає у тому випадку, коли йдеться про так звані тематичні випуски. Проблема може виникати не лише з наповненням таких випусків відповідними статтями вітчизняних дослідників, а й з забезпеченням професійного рецензування статей. В кращому випадку автори відповідного номера будуть рецензентами один у одного.

Так, якщо йдеться про тематичний номер, який присвячений тому чи іншому філософу, то має йтися не про те, щоб залучити як авторів та рецензентів осіб, що читали тексти даного філософа, можуть щось написати про нього чи дати загальний відгук на статтю колеги. Вимоги до рецензента є подекуди значно більші, ніж до автора публікації. Якщо йдеться про потенційного рецензента, то мається на увазі особа, яка спроможна належним чином не лише в цілому оцінити статтю, а й добре розуміється на питаннях й проблемах, які піднімаються та формулюються в статті. Таке розуміння може мати лише та особа, яка сама ставить відповідні питання та формулює відповідні проблеми, усвідомлює їх складність та вже має власні відповідні напрацювання чи бачення даних питань та проблем. Лише така особа може бути рецензентом певної статті. Якщо особа рецензента у конкретному випадку не відповідає вказаним критеріям, то мова може йти лише про вдавання рецензування та вдавання академічної підтримки даної публікації чи видання в цілому.

Подібні вимоги мають існувати і щодо тих осіб, від яких залежить ухвалення рішень при захисті дисертацій.

Якщо б українські фахові філософські видання дотримувалися належних вимог у питанні рецензування статей, то не доводилося б читати навіть у провідних виданнях статей, які можуть викликати лише подив та занепокоєння за стан академічної філософії в країні. Однак, можливо, за такої вимогливості до рецензування номер філософського журналу міг би виходити один раз на кілька років. Звісно, це не вихід.

Важливо зрозуміти, що вихід з ситуації лежить у площині повноцінної та ефективної реформи вищої освіти та переосмислення академічного життя в цілому. Не можна в паралельному світі до академічних реалій повноцінно щось змінити.

Так, наукова публікація є насамперед однією з форм та способів спілкування між науковцями, а не доведенням права на вчені звання та наукові ступені. Вся сьогоднішня забюрократизована академічна реальність заперечує цю тезу. Отже, така реальність має бути змінена.

Слово академічних філософів в питанні переосмислення академічного життя в країні ледве чути. Така ситуація підриває довіру до академічної філософії в країні.

Ні, мова не йде про показну діловитість та занурення всіх академічних філософів в питання реформування вищої освіти в країні. Для початку добре було б почути від широкої академічної філософської спільноти, якщо вона, дійсно, існує, про її бачення цього питання, бачення, за яким б стояли філософська аргументація та принципи, а не особисті вподобання.

Сьогодні важко погодитися з тим оптимізмом, з яким іноді колеги говорять про сучасну академічну філософію в Україні. Хоча, можливо, вони й мають рацію. Що ж – кожен може помилятися! Залишу право судити про це за іншими.

Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook