понедельник, 30 декабря 2013 г.

Олександр Щербина – перший український сліпий професор.


Олександр Мусійович Щербина (1874 – 1934) – непересічна особистість, людина незвичайної долі, перший український сліпий професор, кантознавець, фундатор української тифлопедагогіки, український філософ і психолог.

Олександр Щербина належав до покоління, яке іноді називають “загублене покоління”. До цього ж покоління належав Густав Шпет. І якщо сумна доля Густава Шпета добре відома філософському загалу, то ім’я Олександра Щербини мало що скаже сучасному українському студенту філософського факультету. Щербина і Шпет починали свою професійну ходу майже одночасно в Київському університеті святого Володимира, були членами гуртка Челпанова, майже одночасно переїхали слідом за Челпановим до Москви. Про Шпета знають багато, про Щербину майже нічого. А це саме Щербина отримав золоту медаль у Київському університеті святого Володимира за свою студентську роботу “Вчення Канта про річ у собі” в 1904 році, ця робота тривалий час залишалася, разом з роботами Шпета, одним із найбільших здобутків київської кантознавчої традиції. Це Олександр Щербина був редактором – сліпим редактором – перекладу кантівської “Логіки” російською мовою (Кант И. Логика Пг., 1915), він же написав передмову до кантівської “Логіки”. Все ж це ім’я найбільш відоме як ім’я фундатора, батька української тифлопедагогіки – науки про виховання і навчання людей з порушенням зору.

Перший прилуцький період (1874 – 1898)

Олександр Щербина народився 17 лютого (2 березня за старим стилем) 1874 року в місті Прилуки Полтавської губернії, в родині місцевого священика Мусія Щербини. Прилуки – місто особливе і разом з тим мало примітне в українській історії, мало примітне до 1708 року.

Рік 1708 – прилуцький полковник Дмитро Горленко приєднується до виступу гетьмана Мазепи проти Москви і залишається з гетьманом до його смерті.

Рік 1708 – наказний прилуцький полковник Іван Ніс зганьбив себе і Прилуки тяжкою зрадою в Батурині, яка призвела до різанини в гетьманській столиці, вчиненої московським військом.

Прилуки – місто, через яке пролягав шлях юного Гоголя на навчання до Ніжина та з Ніжина додому в рідні Сорочинці.

Прилуки – місто, в якому три роки служив Панас Мирний, місто в якому Мирний прийняв рішення писати, рідною, українською мовою.

Прилуки – місто, до якого у своїй творчості (“Музикант”) звертається Тарас Шевченко. Шевченко тричі відвідував місто.

Перший київський період (1898 – 1909)

Московський період (1909 – 1918)

Катеринославський період (1918 – 1920)

Другий прилуцький період (1920 – 1929)

Другий київський період (1929 – 1934)

Далі буде.


Відвідайте також мій сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook



воскресенье, 29 декабря 2013 г.

Автобіографічні фантазії нудного філософа


Лука Лукич: Не приведи бог служить по ученой части! Всего боишься: всякий мешается, всякому хочется показать, что он тоже умный человек.

Гоголь. Ревизор

Беликов: Я должен только предупредить вас: быть может, нас слышал кто-нибудь, и, чтобы не перетолковали нашего разговора и чего-нибудь не вышло, я должен буду доложить господину директору содержание нашего разговора …. В главных чертах. Я обязан это сделать.

Коваленко: Доложить? Ступай, докладывай!

Чехов. Человек в футляре

Послухати, що про тебе кажуть, цікаво, навіть коли сидиш на лаві підсудних.

Камю. Сторонній



Одному моєму доброму знайомому, який носить ім’я славетного київського князя, я вдячний за той сон, який мені наснився. Той сон - про мої університети. Мені вже сорок років, і мій сон помаленьку забувається. То ж я запишу його.
Дай-но ж пригадаю початок мого сну. Ось крізь сон я щось чую: “марксизм-ленінізм як ідеологічна основа духовного життя радянського народу”.
Господі, що це? Гасло? Ні, це третє питання мого екзаменаційного білету.
“Відповідайте. Ви що не чуєте?”, – промовляє чоловік середнього віку.
То запитують мене?
“Ви нічого не розумієте в духовному житті радянського народу, а тим паче в його ідеологічних основах”, – наполягає чоловік.
Геть дурний хлопець, подумав екзаменатор, і чого він пхається до університету, та й у ректорських списках його немає.
Ваша оцінка “три”. Бувайте – холодно пробуркотів чоловік, відвернувшись обличчям до вікна.
П’ять, чотири, три. Це, мабуть, крізь сон рахую я. Разом дванадцять. Цього не вистачить для вступу до престижного університету на престижний факультет. Одного балу не вистачає. От горе.
Знову не пам’ятаю.
О знову щось бачу. Де це я? Навпроти мене сидить чоловік з борідкою цапка.
То ви не згодні з оцінкою? – запитує мене чоловік.
Це, мабуть, я на апеляційній комісії. От дурень. Дурень, звісно, я.
“Ви не лише не розумієтеся на ідеологічних основах духовного життя радянського народу, а й з вашими поглядами вам взагалі не місце у нашому прекрасному університеті”, – підсумував нашу розмову чоловік з борідкою цапка.
Знову майже нічого не пам’ятаю. Чую лише: “Ви нічого не розумієте, вам тут не місце”.
Але, згадую, сниться мені, що рідна країна все ж знайшла для мене місце. Що ж то за місце?
Придивляюся, дослуховуюся.
“Марксизм-ленінізм як духовна основа життя радянського народу”, – лунає в кімнаті.
На серці теплішає. То ж мабуть цапкуватий дядько передумав і мене все ж зарахували до університету. Ось і розповідають мені про марксизм-ленінізм. Як добре. Але чому навколо мене одні парубки, і що це за військова форма на них? І чому навпроти сидить чоловік у військовій формі з пагонами капітана? Що за диво! А! Це, мабуть, я на військовій кафедрі. А чому тоді всі, окрім капітана, так коротко підстрижені? Здається я не в університеті, і це зовсім не військова кафедра. Так, це мене покликала моя рідна радянська держава захищати життя радянського народу, а заодно і його духовне життя. То ж мені і торочать про марксизм-ленінізм, щоб я, дурень, нарешті зрозумів ідеологічні основи духовного життя мого народу. Ну й добре!
“Гей, солдате. Чого це ваша пика така незадоволена”, – звертається до мене капітан.
“Та ні, товаришу капітан, я всім задоволений, то я Вас так уважно слухаю, товаришу капітан”, – відповідаю я.
Тоді вперше, мабуть, в мене виникло бажання чимось жбурнути у капітана. Служба собі йшла, мене годували, муштрували, водили до лазні один раз на два тижні, навіть навчали німецької мови. Частина була навчальна. Така собі показово-виставкова “кедебешна” частина, в такому собі російському місті Матов. По її завершенню нас мали направити до однієї із “дружніх країн” підслуховувати, що там такого поганого по сусідству задумали погані буржуїни, щоб підірвати не лише духовно-ідеологічні основи нашого життя, але й покінчити з ним взагалі.
То був початок тієї зими, коли в “дружніх країнах” один за одним падали комуністичні уряди. То була дуже холодна зима, зима, якої стало остаточно зрозуміло, що той світ, в якому ми живемо, починає руйнуватися. Питання лише у часі.
Знову нічого не пам’ятаю. Не пам’ятаю, бо не хочу пам’ятати. Занадто були сумні університети…..
Знову пригадую сон.




Відвідайте також мій сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook