вторник, 14 января 2014 г.

Філософія
Навчальний посібник-провідник


Київ 2006



М Е Т А К У Р С У



Метою курсу філософії є прояснення філософії як унікального і разом з тим універсального способу самоусвідомлення людиною самої себе та усвідомлення нею тих чинників, які в силу їх значимості є визначальними для людини як такої. Такі чинники є принципами, а принципи нічого не набувають та нічого не втрачають від того, знає про них людина чи ні. Однак сама людина має усвідомлювати, що саме принципи визначають її як людину. Таке усвідомлення є неможливим без прояснення людиною для себе наступних питань, на які студент повинен вміти дати собі відповідь:


- що таке принцип? (Філософське вчення про принципи);

- що таке буття та суще як таке? (Онтологія);

- що я можу знати? (Теоретична філософія);

- що я маю робити? (Практична філософія);

- що таке людина? (Філософська антропологія).


Відповідь на подібні питання в контексті запропонованого курсу передбачає, що студент має знати:


- основний категоріальний апарат курсу;

- основний зміст всіх тем програми.


Теми курсу:


1. Предмет філософії.

2. Філософське вчення про принципи.

3. Онтологія як вчення про буття та суще як таке.

4. Теоретична філософія.

5. Практична філософія.

6. Філософська антропологія.


При розробці структури даного провідника за основу був взятий “Grundriss der Philosophie” von Alwin Diemer.


Тема 1. Предмет філософії


Основний зміст теми:
Проблема визначення філософії. Філософія як сутнісне знання про світ. Зв'язок предмета і методу філософії. Функції філософії. Філософія і історія філософії. Спосіб буття філософії. Природа філософського питання. Типи філософських питань. Рефлексивний характер філософського мислення. Філософія як метафізика. Філософія і мова. Філософія і наука. Чи є філософія світоглядом? Структура філософського знання.


Основні поняття:

Визначення, знання, метод, метафізика, мова, наука, об’єкт, питання, предмет, рефлексія, світ, світогляд, сутнісне знання, філософія, функція.


Етимологія іншомовних слів:

Definitio (лат.) – визначення, дефініція.

Functio (лат.) – здійснення, виконання, функція.

Gegenstand (нім. gegen – навпроти, stehen – стояти) – предмет.

Λόγος [logos] (дав.гр.) – слово, поняття, вчення, розум, думка, смисл, доказ, логос.

Μετά τα φυσιχα [metaphysika] (дав.гр.) – після фізики, метафізика.

Μέθοδος [methodos] (дав.гр.) – спосіб дослідження, шлях, метод.

Reflexio (пізн.лат.) – повернення назад, рефлексія.

Φιλοσοφία [philosophia] (дав.гр.)– любов, прагнення до мудрості.


Вихідна теза: Філософія – це пошук істини, проте такий пошук не є приватною справою.


Основні тези:

- у філософії на відміну від математики не можна починати з визначень; філософія має приходити до визначень, а не починати з них, тим самим починати курс філософії з визначення поняття філософії є проблематичним;

- філософія має справу зі знанням, і в цьому розумінні вона подібна науці, проте проблематично філософію розуміти як науку, оскільки філософія запитує серед іншого і про саму можливість науки як такої; крім того філософія більш радикальна в своїх питаннях, ніж наука;

- філософське знання не є знанням про факти, тобто фактичним знанням, філософське знання – сутнісне знання;

- філософія дає відповідь на сутнісні питання про світ та людину, разом з тим філософію проблематично розуміти як світогляд, оскільки останній є способом відношення людини до світу, філософія ж ставить питання про саму умову можливості такого відношення;

- філософія більш радикальна ніж світогляд, до того ж ми можемо говорити про світогляд окремої людини, проте не можемо говорити про філософію окремої людини, а якщо і говоримо то в переносному значенні, в цьому розумінні філософія Канта чи Платона лише умовно є їхньою, так само як лише умовно можна сказати, що певна теорема є теоремою Фалеса чи Піфагора; в цьому розумінні знання нікому не належать; якби воно було лише чиїмось, то воно перетворилося б на гадку;

- по суті, всі філософські питання можна звести до двох питань: про сутність чогось та про умови його можливості, наприклад, що таке знання та які умови його можливості, що таке моральний вчинок та які умови його можливості;

- головними функціями філософії є пізнавально-критична та методологічна;

- філософією не можна займатися поза контекстом історії філософії, знайомство з філософією передбачає знайомство з першоджерелами: творами Платона, Арістотеля, Декарта, Юма, Канта, Гуссерля та багатьох інших, в цьому розумінні до філософії не долучаються через підручник, разом з тим філософія не тотожна історії філософії, філософія починається не зі знайомства з текстом, а з питання, яке ставить перед собою людина, а таке питання не є можливим без подиву щодо світу, питання приводить до текстів, проте відповідь на саме питання можна отримати не з тексту, а йдучи лише паралельно з текстом, при цьому для того, хто шукає відповідь на філософське питання існує постійна загроза підміни філософії історією філософії, разом з тим слід завжди враховувати історико-філософський контекст;

- врахування історико-філософського контексту передбачає знайомство з філософськими текстами безпосередньо, а не з підручниками з історії філософії, які у відриві від філософських текстів можуть лише зашкодити; підручник з філософії є лише прийнятним компромісом між викладачем та студентом, але лише за умови врахування вищезазначеного;

- спосіб буття філософії: філософія існує у межах філософських шкіл, філософських традиціях, філософія акумулюється та передається через філософські тексти;

- філософія передбачає сумнів, проте не сумнів заради сумніву, а методологічний сумнів, сумніватися означає не приймати на віру, сумніватися означає шукати роз’яснення, пояснення та можливе обґрунтування, разом з тим філософія не заперечує віри, проте віра і знання суть різні феномени, разом з тим не можна говорити, що одне з них є більш важливим для людини;

- структура філософського знання: головними філософськими дисциплінами є онтологія, гносеологія, логіка та методологія науки, практична філософія, філософська антропологія, соціальна філософія, історія філософії.


Література до теми:

Анахт Д. Определения философии // Д.Анахт. Сочинения. – М.: Мысль, 1975. – С.29-101.

Аристотель. Метафизика. // Аристотель. Собр. соч. в 4-х томах. Т.1. – М.: Мысль, 1976. – С.63-367.

Блох Э. Тюбингенское введение в философию. – Екатеринбург: Изд-во Уральский университет, 1997. – 400с.

Больцано Б. Что такое философия? // Б.Больцано. Учение о науке. – СПб.: Наука, 2003. – С.471-476.

Виндельбанд В. Что такое философия? // В.Виндельбанд. Избранное. – М.: Юрист, 1995. – С.22-58.

Гегель Г.В.Ф. О преподавании философии в университетах // Г.В.Ф.Гегель. Работы разных лет в двух томах. Т.1. – М.: Мысль, 1972. – С.419-425.

Гегель Г.В.Ф. О сущности философской критики // Г.В.Ф.Гегель. Работы разных лет в двух томах. Т.1. – М.: Мысль, 1972. – С.269-284.

Гильдебранд Д. Что такое философия? – СПб.: Алетейя, 1997. – 370с.

Гуссерль Э. Философия как строгая наука // Э.Гуссерль. Философия как строгая наука. – Новочеркасск: Сагуна, 1994. – С.127-174.

Корет Э. Основы метафизики. – К.: Тандем, 1998. – 248с.

Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию // М.К.Мамардашвили. Как я понимаю философию. – М.: Прогресс, 1992. – С.14-26.

Мамардашвили М.К. Быть философом – это судьба // М.К.Мамардашвили. Как я понимаю философию. – М.: Прогресс, 1992. - С.27-40.

Наторп П. Философская пропедевтика. – М.: Изд-во Н.Н.Клочкова, 1911. – 118с.

Риккерт Г. О понятии философии // Г.Риккерт. Философия жизни. – К.: Ника-Центр, 1998. – С.448-483.

Хайдеггер М. Введение в метафизику. – СПб.:НОУ, 1998. – 301с.

Хайдеггер М. Основные понятия метафизики // М.Хайдеггер. Время и бытие. – М.: Республика, 1993. – С.327-345.

Шелер М. Философское мировоззрение // М.Шелер. Избр. произ. – М.: Гнозис, 1994. – С.3-14.



Тема 2. Філософське вчення про принципи


Основний зміст теми:

Визначення філософії як вчення про принципи. Поняття «принцип». Матеріальне та формальне розуміння принципу. Принцип, основоположення, аксіома. Закон та закономірність. Головні основоположення.


Основні поняття:

Аксіома, закон, закономірність, основа, основоположення, принцип, причина, протиріччя, тотожність.


Етимологія іншомовних слів:

Αρχή [archē] (дав.гр.) – принцип, начало.

Άχιομά[axioma] (дав.гр.)– аксіома, значиме, варте поваги, беззаперечне.

Causa (лат.) – причина, підстава.

Grundsatz (нім. Grund – основа, причина, ґрунт, Satz – положення) – основоположення.

Identitas (лат.) – тотожність.

Lex (лат.) – закон, юридична норма.

Νομος [nomos] (дав.гр.)– закон, звичай.

Principium (лат.) – принцип, основоположне начало.


Вихідна теза:

«Філософія звертається до перших принципів та причин. Філософія є нічим іншим як пізнанням і наукою про принципи та причини». Арістотель «Метафізика».


Основні тези:

- поняття «принцип» має подвійне значення, можна говорити про матеріальне та формальне розуміння принципу: при матеріальному розумінні принцип розглядається як основа, як фундамент, як щось первісно існуюче, як вихідний пункт; при формальному розумінні принцип розглядається як те, що визначає зв’язок між основою та обґрунтованим елементом, або між обґрунтованими елементами;

- основа, причина – це матеріальні принципи; закон, основоположення, аксіома – формальні принципи;

- на основі основоположень доводяться інші судження, самі ж вони не можуть бути підпорядковані будь-яким іншим положенням;

- закономірність не можна ні довести, ні спростувати, тому що будь-які докази чи спростування вже передбачають закономірність, сперечатися можна лише стосовно певних окремих законів;

- головними філософськими основоположеннями є: основоположення тотожності, основоположення протиріччя, основоположення виключення третього, основоположення достатньої підстави; вони ж виступають законами логіки, проте не законами філософії;

- першим питанням європейської філософії було питання про достатні підстави всього сущого.


Література до теми:

Аристотель. Метафизика. // Аристотель. Собр. соч. в 4-х томах. Т.1. – М.: Мысль, 1976. – С.63-367.

Кант И. Критика чистого разума. – М.: Мысль, 1994. – С. 218-219.

Лейбниц Г.В. Об основных аксиомах познания // Г.В.Лейбниц. Собр. соч. в 4-х томах. Т.3. – М.: Мысль, 1984. – С.138-141.

Фихте И.Г. Основа общего наукоучения. Ч.1, §§ 1-3 // И.Г.Фихте. Соч. в 2-х томах. Т.1. – СПб.: Мифрил, 1993. – С.73-108.

Фреге Г. Логика в математике. Избранные работы. – М.: ДИК, 1997. – С.97-100.

Хайдеггер М. Положение об основании. // М.Хайдеггер. Положение об основании. Статьи и фрагменты. – СПб.: Алетейя, 1999. – С.19-228.



Тема 3. Онтологія як вчення про буття та суще як таке

Основний зміст теми:

Онтологія як вчення про буття. Буття і суще. Суще як шлях до буття. Підходи щодо розуміння сущого. Суще та сутність. Сутність та субстанція. Поняття первинної та вторинної сутності. Сутність та існування. Суще і поняття модальності. Можливість, дійсність, необхідність. Вчення про чотири підстави. Форма та матерія як дійсність та потенція. Причина та ціль. Індивідуальне та загальне. Спосіб буття загального. Ідея. Вчення Платона про ідеї. Субстанція, атрибут, акциденція, модус, річ. Поняття «категорія». Суще та категорії. Проблема повноти таблиці категорій. Суще та цінність. Теорія цінності.


Основні поняття:

Акциденція, атрибут, буття, дійсність, ідея, категорія, матерія, модальність, модус, можливість, необхідність, онтичне, онтологічне, онтологія, причина, річ, субстанція, сутність, суще, таблиця категорій, форма, ціль, цінність.

Етимологія іншомовних слів:

Accidentia (лат.) – акциденція, випадкове, несуттєве.

Attributum (лат.) – атрибут, необхідне, суттєве, невід’ємне.

Causa finalis (лат.) – цільова причина.

Causa formalis (лат.) – формальна причина.

Causa materialis (лат.) – матеріальна причина.

Causa movens (лат.) – рушійна причина.

Causa sui (лат.) – причина самої себе, субстанція.

Esse (лат. від sum) – бути, існувати.

Essentia (лат.) – сутність, буття.

existieren (нім.) – існувати, жити.

Γλη [hýlē] (дав.гр.) – матерія, матеріал.

Κάτηγορίά [categoria] (дав.гр.)– категорія, звинувачування.

Modus (лат.) – спосіб, міра, образ.

ontisch (нім.) – існуюче.

Όντως [ontos] (дав.гр.) – суще, дійсне.

Ουσίά [oysia] (дав.гр.) – сутність, дійсність, майно.

Substantia (лат.) – субстанція, сутність, майно.

Τέλος [telos] (дав.гр.) – ціль, кінець.


Вихідна теза:

«Буття відрізняється від сущого так само, як істина відрізняється від істинного» М.Гартман. «До основоположення онтології»


Основні тези:

- проблема визначення буття та сущого є надзвичайно складною; буття і суще навіть не можна обмежити і в такий спосіб визначити, бо мова йде про абсолютно загальне щодо всього;

- сутність є принципом усього, вона є у будь-якому сущому як особливе і самостійне, в такому розумінні вона не може висловлюватися про інше, швидше все інше висловлюється про неї; сутність є принципом єдності по відношенню до багатоманіття визначень і форм сущого;

- згідно Арістотеля, можна говорити про первинні та вторинні сутності; первинна сутність означає певне визначене щось, вторинними сутностями виступають родові та видові поняття; сутностями називають, насамперед, первинні сутності, із вторинних сутностей вид є більшою мірою сутністю, ніж рід, бо він ближче до первинної сутності; суще як таке є байдужим до різниці між первинним і вторинним, незалежним і залежним;

- можна говорити про буття в можливості і буття в дійсності, або про потенційно суще та актуально суще; про щось можна говорити, що воно є дійсним без можливості – це означає, що воно є завжди актуально сущим, про щось можна говорити, що воно ніколи не є дійсним, а лише завжди можливим, тобто завжди потенційно сущим, про щось можна говорити, що воно може бути дійсним разом з його можливістю;

- будь-яка річ, для того щоб існувати, повинна мати під собою чотири підстави, які також називають причинами: матеріальну, формальну, дійову, цільову;

- питання про природу загального, насамперед, стосується способу буття загального, тобто мова йде про проблему універсалій; існує три альтернативні можливості говорити про спосіб буття загального: загальне існує до речей «ante res» (Платон, реалізм), загальне існує в речах «in rebus» (Арістотель, Фома Аквінський) та загальне існує після речей «post res» (Росцелін, Оккам, номіналізм);

- категорії вводяться Арістотелем в філософську термінологію із сфери права; первісно категорія означала звинувачення; з часу Арістотеля категорії розглядають як найбільші родові поняття; категорії виступають родами сущого, будь-який об’єкт думки можна підвести під одну із категорій; категорії можна розглядати як першопринципи, які не можна ні звести один до одного, ні вивести один із одного;

- Арістотель пропонує наступну таблицю категорій:

(дав. гр.) (лат.)

Ουςίά Essentia Сутність

Ποιόν Qualitas Якість

Ποσόν Quantitas Кількість

Προς τι Relatio Відношення

Πού Ubeitas Місце

Ποτέ Quandeitas Час

Χείσθαι Situs Положення

Έχειν Habitudo Володіння

Ποιείν Actio Дія

Πασχειν Passio Страждання (пасивність)

можна і слід ставити питання щодо повноти такої таблиці категорій;

- річ існує, а цінність є значимою; предметний світ та ціннісний світ не співпадають.


Література до теми:

Аристотель. Метафизика. // Аристотель. Собр. соч. в 4-х томах. Т.1. – М.: Мысль, 1976. – С.63-367.

Аристотель. Категории // Аристотель. Собр. соч. в 4-х томах. Т.2. – М.: Мысль, 1978. – С.51-90.

Боэций. Комментарий к Порфирию // Боэций. «Утешение философией» и другие трактаты. – М.: Наука, 1990. – С.5-144.

Гартман Н. К основоположению онтологии. – СПб.: Наука, 2003. – 628с.

Декарт Р. Первоначала философии // Р.Декарт. Соч. в 2-х томах. Т.1. – М.: Мысль, 1989. – С.298-422.

Доброхотов А.Л. Категория бытия в классической западноевропейской философии. – М.: МГУ, 1986. – 247с.

Корет Э. Основы метафизики. – К.: Тандем, 1998. – 248с.

Лейбниц Г.В. Монадология // Г.В.Лейбниц. Собр. соч. в 4-х томах. Т.1. – М.: Мысль, 1982. – С.413-429.

Лейбниц Г.В. Об усовершенстовании первой философии и о понятии субстанции // Г.В.Лейбниц. Собр. соч. в 4-х томах. Т.1. – М.: Мысль, 1982. – С.244-246.

Кузанский Н. О возможности-бытии // Н.Кузанский. Соч. в 2 томах. Т.2. – М.: Мысль, 1979. – С.135-182.

Платон. Диалог «Парменид» // Платон. Собр. соч. в 4-х томах. Т.2. – М.: Мысль, 1993. – С.346-412.

Платон. Диалог «Софист» // Платон. Собр. соч. в 4-х томах. Т.2. – М.: Мысль, 1993. – С.275-345.

Платон. Диалог «Тимей» // Платон. Собр. соч. в 4-х томах. Т.3. – М.: Мысль, 1993. – С.421-500.

Плотин. Эннеады. – К.: УЦИММ-ПРЕСС, 1995. – 390с.

Плотин. Эннеады ІІ. – К.: УЦИММ-ПРЕСС, 1996. – С.7-175.

Порфирий. Введение к “Категориям” Аристотеля // Плотин. Эннеады ІІ. – К.: УЦИММ-ПРЕСС, 1996. – С.176-201.

Прокл. Первоосновы теологии. – М.: Прогресс, 1993. – 319с.

Спиноза Б. Этика. – СПб.: Аста-пресс ltd, 1993. – С.9-42.

Хайдеггер М. Хайдеггер М. Бытие и время. – М.: Ad Marginem, 1997. – 451с.

Хайдеггер М. Введение в метафизику. – СПб.:НОУ, 1998. – 301с.

Хайдеггер М. Тезис Канта о бытии // М.Хайдеггер. Время и бытие. – М.: Республика, 1993. – С.361-381.



Тема 4. Теоретична філософія


Основний зміст теми:

Теорія пізнання(гносеологія): Пізнання та знання. Знання, віра, гадка. Знання і розуміння. Ідоли розуму. Універсальний сумнів. Предмет пізнання. Способи обґрунтування знання. Види знання: апріорне, апостеріорне. Очевидність та достовірність знання. Свідомість та самосвідомість. Чуттєвість. Розсудок та розум. Знання і істина. Теорії істини.

Філософське науковчення: Поняття і задачі науки. Наукове знання. Поняття системи. Природничі та суспільні науки (науки про культуру, науки про дух). Поняття теорії. Теорія і факт.


Основні поняття:

Апостеріорне, апріорне, відчуття, віра, вроджене знання, гадка, достовірність, емпіричне, ідеї, ідоли розуму, інтенціональність свідомості, істина, знання, розуміння, знання, категорії, метод, наука, очевидність, пізнання, предмет, простір, раціональне, річ, розсудок, розум, самосвідомість, свідомість, система, сприйняття, трансцендентальне, теорія, універсальний сумнів, уявлення, факт, чуттєвість, час.


Етимологія іншомовних слів:

A posteriori (лат.) – із подальшого, апостеріорно.

А priori (лат.) – із попереднього, апріорно.

Apperceptio (лат.) – апперцепція, до сприйняття, акт самосвідомості.

Cogito (лат.) – мислення.

De facto (лат.) – фактично.

De jure (лат.) – за законом, юридично.

Δόγμα [dogma] (дав.гр.) –думка, догма.

Δόξα [doxa] (дав.гр.) – віра, гадка, ймовірне судження, докса.

Ego (лат.) – Я.

Έπιστήμη [epistēmē] (дав.гр.) – знання, наука, епістема.

’Εποχή [epochē] (дав.гр.) – утримання від суджень, епохе.

Γνωσις [gnosis] (дав.гр.) - гносис, пізнання, знання.

Intellectus (лат.) –інтелект, розум.

Intentio (лат.) – прагнення, направлення, інтенція.

Intuitio (лат.) – уважно дивитися, інтуїція.

Perceptio (лат.) – сприйняття, уявлення.

Rаtіо (лат.) – розум, розуміння.

Θεωρία [theōria] (дав.гр., від θεωρέω – розглядаю, досліджую) – спостереження, дослідження, теорія.

Transcendens (лат.) – те що переходить, те що виходить за межі.


Вихідна теза:

Знання не можливе без розуміння, знати означає спиратися на певні основоположення, розуміння полягає саме в здатності бачити зв'язок даного і основоположення.


Основні тези:

- теорія пізнання дає відповідь на питання: що таке знання та про умови його можливості, а відповідно відповідь на поставлене питання: що я можу знати?

- знання, згідно Канта, на відміну від віри та гадки, має надійні як суб’єктивні, так і об’єктивні підстави;

- відповідь на питання щодо природи знання, насамперед, лежить в площині надійного обґрунтування знання та з’ясування можливих упереджень, пов’язаних безпосередньо з розумінням природи знання, в цьому контексті важливими є положення про універсальний сумнів у філософії Декарта та положення про ідоли розуму у філософії Бекона;

- універсальний сумнів у Декарта носить методологічний характер, він спрямований на можливість виявлення надійного підґрунтя знання чи такого безсумнівного знання, на якому можна було б обґрунтувати інше знання;

- ідоли розуму, згідно Бекона, є поганою розумовою звичкою, упередженням, яке веде до помилок. Їх п’ять: Ідоли роду чи племені – властиві людській природі як такій, наприклад, сподіватися на більший порядок в природних явищах, ніж то є насправді. Ідоли печери – це особисті упередження людини, притаманні тому чи іншому досліднику. Ідоли ярмарку чи площі – це ті упередження, які пов’язані з тиранією слів і труднощами, які постають внаслідок спроб уникнення їх впливу на розум. Ідоли театру чи теорії – це упередження, які пов’язані з вже готовими схемами мислення. Ідоли школи – це такі ідоли, які полягають в переконанні, ніби якесь правило може замінити власну думку дослідника;

- головними альтернативами обґрунтування знання є, з одного боку, обґрунтування, яке за вихідний момент в обґрунтуванні бере емпіричне знання, тобто знання пов’язане з відчуттями та, з іншого боку, обґрунтування, яке за вихідний момент в обґрунтуванні бере апріорне знання, тобто чисте знання, незалежне від відчуттів;

- такі, до певної міри нами дещо уніфіковані та спрощені, альтернативи суттєво по різному розуміють предмет пізнання;

- предмет пізнання, тобто те що ми пізнаємо, можна розуміти як світ, який існує до певної міри незалежно від нас як суб’єктів пізнання, знання про який ми можемо отримати саме за допомогою наших відчуттів, або предмет пізнання можна розуміти як певний конструкт, тобто продукований нами ж як суб’єктами пізнання світ, відповідно будь-який структурний елемент пізнання має знайти своє пояснення відповідно до вихідної позиції тієї чи іншої альтернативи;

- втіленням першої альтернативи стала так звана теорія протокольних положень, втіленням другої альтернативи стала трансцендентальна теорія пізнання, які разом з тим репрезентують різні філософські традиції;

- протокольні положення, згідно логічного позитивізму, який саме і наполягав на їх можливості, – це положення, які мають утворювати емпіричний базис науки, вони нібито мають фіксувати чуттєві переживання суб’єкта пізнання і мають наступні характеристики: виражають чистий чуттєвий досвід суб’єкта, є абсолютно достовірними, нейтральними стосовно всього іншого знання, гносеологічно (мається на увазі в пізнанні) є первинними, тобто з них починається процес пізнання, проте постає просте питання: чи є можливим чистий чуттєвий досвід? Якщо він не є можливим, то теорія протокольних положень є неприйнятною;

- трансцендентальна теорія пізнання намагається обґрунтувати можливість пізнання, а відповідно знання на основі визнання апріорного, тобто незалежного від досвіду знання, дедукція такого апріорного знання у формі дедукції структурних елементів знання: чистих форм споглядання (часу та простору), чистих понять (категорій) розсудку та понять (ідей) розуму складає серцевину даної теорії, дати дедукцію (трансцендентальну дедукцію) таких структурних елементів знання означає показати їх як необхідні умови можливості предмета знання, тобто предметного досвіду як такого, така дедукція передбачає положення, згідно якого будь-який акт свідомості супроводжується актом самосвідомості, прийнятність трансцендентальної теорії пізнання визначається саме надійністю вищезазначеної дедукції;

- теорії істини: кореспондентська, когерентна; згідно кореспондентської теорії істини, судження є істинним, якщо воно відповідає кореспондує з тим стосовно чого воно висловлюється; згідно когерентної теорії істини певне положення можна визнати істинним, якщо воно не суперечить вихідним положенням системи в рамках якої воно висувається;

- наука – це система знання, яка передбачає ідею цілого та забезпечується певним методом, який є способом дослідження, згідно певних основоположень; природничі та суспільні (історія та інші) науки можна розрізняти за характером їх предмета та методу;

- говорити про чистий факт та протиставляти його теорії сумнівно, оскільки факт завжди є теоретично навантаженим.


Література до теми:

Альберт Х. Трактат о критическом разуме. – М.: УРСС, 2003. – 264с.

Бекон Ф. О достоинстве и приумножении наук. // Ф.Бекон. Соч. в 2-х томах. Т.1. – М.: Мысль, 1978. – С.83-552.

Бекон Ф. Новый Органон // Ф.Бекон. Соч. в 2-х томах. Т.2. – М.: Мысль, 1978. – С.5-482.

Беркли Д. Трактат о принципах человеческого познания. // Д.Беркли. Сочинения. – М.: Мысль, 1978. – С.149-247.

Больцано Б. Наукоучение // Б.Больцано. Учение о науке. – СПб.: Наука, 2003. – С.53-470.

Витгенштейн Л. Логико-философский трактат // Л.Витгенштейн. Философские работы. Часть І. – М..: Гнозис, 1994. – С.1-73.

Гильдебранд Д. Что такое философия? – СПб.: Алетейя, 1997. – 370с.

Декарт Р. Правила для руководства ума // Р.Декарт. Соч. в 2-х томах. Т.1. – М.: Мысль, 1989. – С.77-153.

Кассирер Э. Познание и действительность.– СПб.: Наука, 1996. – 447с.

Кант И. Критика чистого разума.– М.: Мысль, 1994. – 591с.

Кант І. Пролегомени.– К.: ППС–2002, 2005. – 176с.

Кун Т. Структура научных революций.– М.: Аст, 2002. – С.3-268.

Основы теории познания.: Учебное пособие / Под ред. Б.И.Липского. – СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2000. – 336с.

Лейбниц Г.В. Новые опыты о человеческом разумении // Г.В.Лейбниц. Собр. соч. в 4-х томах. Т.2. – М.: Мысль, 1983. – С.47-545.

Локк Дж. Опыт о человеческом разумении. // ДжЛокк. Соч. в 3-х томах. Т.1. – М.: Мысль, 1985. – 621с.

Локк Дж. Опыт о человеческом разумении. // Дж.Локк. Соч. в 3-х томах. Т.1. – М.: Мысль, 1985. – С.3-201.

Платон. Теэтет // Платон. Собр. соч. в 4-х томах. Т.2. – М.: Мысль, 1993. – С.192-274.

Поппер К.Р. Логика научного исследования. – М.: Республика, 2005. – 447с.

Пуанкаре А. Наука и гипотеза // А.Пуанкаре. О науке. – М.: Наука, 1983. – С.7-152.

Райл Г. Понятие сознания. – М.: ДИК, 2000. – 408с.

Рассел Б. Исследование значения и истины. – М.: Идея-пресс, ДИК, 1999. – 399с.

Рассел Б. Человеческое познание. – К.: Ника-Центр, 1997. – 553с.

Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Предмет познания. // Г.Риккерт. Философия жизни. – К.: Ника-Центр, 1998. – С.15-164.

Хюбнер К. Критика научного разума. – М.: РАН институт философии, 1994. – 326с.

Шелер М. Феноменология и теория познания // М.Шелер. Избр. произ. – М.: Гнозис, 1994. – С.195-258.

Юм Д. Исследование о человеческом познании. // Д.Юм. Соч. в 2-х томах. Т.2. – М.: Мысль, 1996. – С.5-144.



Тема 5. Практична філософія


Основний зміст теми:

Етика. Ідея Блага. Добро і зло. Порядок і хаос. Поняття свободи: свобода і необхідність, свобода і відповідальність, свобода і свавілля. Право і обов’язок. Моральність. Абсолютне і відносне. Мораль і звичай. Мотив, воля, дія. Вчинок. Моральний вчинок. Поняття імперативи у етиці. Гіпотетичний і категоричний імператив. Кант. Інтелектуалізм в етиці Сократа. Гедонізм. Етика відповідальності Йонаса. Поняття моральних цінностей. Матеріальна етика Шелера. Практична філософія і комунікативна теорія суспільства.


Основні поняття:

Благо, відповідальність, воля, вчинок, гедонізм, гіпотетичний імператив, дискурс, дія, добро, етика, звичай, зло, імператив, категоричний імператив, комунікація, людина, матеріальне, мораль, моральний вчинок, моральність, мотив, необхідність, обов’язок, право, практичне, свавілля, свобода, формальне, цінність.


Етимологія іншомовних слів:

Ήδονή [hēdonē] (дав.гр.) – насолода, радість (звідси гедонізм).

Ήυιχά [ēthika] (дав.гр.) – етика.

Ήυος [ēthos] (дав.гр.) – етос, звичка.

Imperativus (лат.) – наказовий.

Communicatio (лат.) – комунікація, зв'язок.

Mores (лат.) – звичай, поведінка.

Моveо (лат.) – рухаю (звідси мотивую).


Вихідна теза:

Свобода і відповідальність людини взаємообумовлені.


Основні тези:

- людина є не лише суб’єктом пізнання, а й є суб’єктом практичної діяльності, суб’єктом вчинку, і, насамперед, морального, а отже відповідального вчинку;

- в рамках практичної філософії слід отримати відповідь на поставлене нами питання: що я маю робити?;

- подібно до теоретичної філософії ми маємо в практичній філософії розглянути альтернативи щодо обґрунтування природи морального;

- Сократ прирівнював чесноти до знання, тим самим не враховував емоційного сторони людської душі, Платон ототожнював чесноти з вищим благом, Арістотель розглядав взагалі етичне як частину політики, для Канта проблематика етичного постає як проблема обґрунтування морального вчинку в контексті обґрунтування загального морального законодавства, тобто того що ми сьогодні називаємо конституцією;

- відповідь на поставлене вище нами питання передбачає з’ясування природи морального вчинку та з’ясування питання щодо умов можливості такого вчинку, не будь-який вчинок, який ззовні відповідає усталеній моралі є моральним вчинком, тобто мова йде про мотив;

- в свою чергу відповідь на наше питання залежать також від відповіді на питання про можливість та природу свободи, а отже і свободи вибору людини, людина відповідальна лише якщо вона має свободу вибору;

- свобода є категорією не стільки юридично-правовою, скільки морально-етичною, звідси відсутність факту порушення юридичної норми не знімає з людини моральної відповідальності за її дії, а отже і її особистої вини; на відміну від пошуку теоретичної істини, який, дійсно, як би це не видавалося дивним, не є приватною, особистою справою, вина завжди лише особиста, саме в контексті цього слід проводити межу між необхідністю та свободою;

- свобода вибору тісно пов’язана зі свободою дії та свободою волі;

- крім свободи та суб’єктивної сторони слід розглянути і об’єктивний бік питання, а саме поняття блага, чеснот та цінностей, без яких свобода мало чим би відрізнялася від свавілля;

- проблематика морального не може оминути питання щодо співвідношення морального і щастя, можна дещо спрощено поставити питання: моральність визначає щастя чи навпаки щастя має визначати моральність людини? Відповідь на дане питання веде до різних типів розуміння того, що означає діяти морально і навіть суттєво впливає на саме розуміння як поняття морального, так і поняття щастя, в контексті цього слід шукати різницю між гедоністичними та пуританськими теоріями морального;

- людина несе відповідальність не лише як певний індивід, а й як суспільна особа, вона відповідає за суспільство, така відповідальність передбачає, що людина може і має бути учасником відповідного дискурсу (дискусії), мета якого виробити консенсус щодо спільного життя, проте умовою участі в такому дискурсі є компетентність людини як учасника відповідного дискурсу.


Література до теми:

Абеляр П. Этика, или познай самого себя // П.Абеляр. Тео-логические трактаты. – М.: Прогресс, Гнозис, 1995. – С.247-310.

Адорно Т.В. Проблемы философии морали. – М.: Республика, 2000. – 239с.

Апель К.-О. Ситуація людини як етична проблема // А.М.Єрмоленко. Комунікативна практична філософія. Підручник. – К.: Лібра, 1999. – С.231-254.

Аристотель. Большая Этика // Аристотель. Соч. в 4-х томах. Т.4. – М.: Мысль, 1983. – С.295-374.

Аристотель. Никомахова этика // Аристотель. Соч. в 4-х томах. Т.4. – М.: Мысль, 1976. – С.53.-293.

Брентано Ф. О происхождении нравственного сознания. – СПб. : Алетейя, 2000. – 185с.

Виндельбанд В. О принципе морали // В.Виндельбанд. Избранное. – М.: Юрист, 1995. – С.231-253.

Виндельбанд В. О свободе воли // В.Виндельбанд. Избранное. – М.: Юрист, 1995. – С.508-654.

Гильдебранд Д. Этика.– СПб.: Алетейя, 2001. – 569с.

Гусейнов А., Иррлитц Г. Краткая история этики. – М.: Мысль, 1987. – 589с.

Гьосле В. Практична філософія в сучасному світі. – К.: Лібра. – 216с.

Єрмоленко А.М. Комунікативна практична філософія. Підручник. – К.: Лібра, 1999. – С.7-228.

Йонас Г. Принцип відповідальності. У пошуках етики для технологічної цивілізації.– К.: Лібра, 2001. – 400с.

Кант И. Основы метафизики нравственности // И.Кант. Критика практического разума. – СПб.: Наука, 1995. – С.121-258.

Кант И. Критика практического разума // И.Кант. Критика практического разума. – СПб.: Наука, 1995. – С.53-119.

Лейбниц Г.В. Два отрывка о свободе // Г.В.Лейбниц. Собр. соч. в 4-х томах. Т.1. – М.: Мысль, 1982. – С.307-317.

Мур Д. Принципы этики. – М.: Прогресс, 1984. – 326с.

Мур Д. Природа моральной философии. – М.: Республика, 1999. – 351с.

Лосский О. Свобода воли // О.Лосский. Избранное. – М.: Правда, 1991. – С.484-597.

Лосский О. Условия абсолютного добра. Основы этики // О.Лосский. Условия абсолютного добра. – М.: Политиздат, 1991. – С.23-236.

Хабермас Ю. Моральное сознание и коммуникативное действие. – СПб.: Наука, 2000. – 380с.

Шелер М. Ресентимент в структуре морали. – СПб.: Наука, 1999. – 231с.

Шелер М. Формализм в этике и материальная этика ценностей // М.Шелер. Избр. произв. – М.: Гнозис, 1994. – С.259-337.

Явоненко С.О. Аксіологія практичного розуму. – К.: Український центр духовної культури, 2000. – 180с.



Тема 6. Філософська антропологія


Основний зміст теми:

Визначення філософської антропології як філософської дисципліни. Поняття людини. Підходи щодо розуміння людини. Есенційне і екзистенційне розуміння людини. Людина як біологічна істота. Біологічна неповноцінність людини. Протилежність людини і тварини. Людина і природа. Людина і світ. Відкритість людини світу. Людина і суспільство. Індивід, індивідуальність, особистість. Спосіб буття людини. Дух і тіло. Душа і серце. Життя і смерть. Людина як суб’єкт історії.


Основні поняття:

Антропологія, дружба, дух, душа, екзистенція, есенція, життя, індивід, індивідуальність, любов, людина, особистість, природа, світ, серце, смерть, суспільство, тварина, тіло.


Етимологія іншомовних слів:

Anima (лат.) – душа.

Animus (лат.) – дух.

Άνθρωπος [anthrōpos] (дав. гр.) – людина.

Έρως [erōs] (дав.гр.) – любов, ерос.

Humanitas (лат.) – людяність, гуманність.

Іndividuum (лат.) – індивід, неподільне.

Πάθος [pathos] (дав. гр.) – страждання.

Persona (лат.) – особистість.

Φιλία [philia] (дав.гр.) – дружба, любов.

Ψυχή [psykhē] (дав.гр.)– душа.


Вихідна теза:

Людина є незавершеним проектом.


Основні тези:

- питання визначення людини є питанням нашої самоідентифікації, найчастіше визначення людини порушують правила співмірності визначення понять, вони є або занадто широкими, або занадто вузькими;

- людину можна визначати як за її сутнісними ознаками, так і за її специфічним способом буття у світі;

- визначальними тезами щодо розуміння людини є тези про біологічну неповноцінність людини та її відкритість світу;

- людину можна мислити і як частину природи, і як істоту, яка протистоїть природі. Людина має принципово інший характер відношення як з природою, так і світом, який її оточує. Характер цього відношення принципово відрізняється від характеру відношення до світу тварини. Наглядно це демонструє Макс Шелер за допомогою наступних схем:

тварина ↔ світ людина ↔ світ → →;

- схеми Шелера можна так проінтерпретувати: людина, на відміну від тварини, не лише дає та бере, але й змінює. Вона змінює світ, а отже і природу;

- природа протистоїть культурі. Пояснити людину в контексті природи означає пояснити її в каузальний спосіб, тобто в контексті причино-наслідкового ряду; пояснити людину в контексті культури означає пояснити її телеологічно, тобто за допомогою поняття ціль;

- зрозуміти людину можна лише запитуючи не про те, чому людина існує, а запитуючи про те, навіщо вона існує?

- мислити в подібний спосіб не означає гадати з приводу можливого призначення людини у світі, мислити в подібний спосіб означає бачити в діях людини і, насамперед, її діях як суспільної істоти цілі, які виходять за межі її безпосереднього існування;

- в цьому відношенні людину можна розуміти як істоту, яка, образно кажучи, є постійно там, де її не має, мається на увазі, що людина нібито постійно заперечує вчення Христа, який вчив жити сьогоднішнім днем, говорячи: нехай завтрашній день подумає сам про себе. Людина завжди думками в завтрашньому, вона, на відміну від тварини, нібито володіє здатністю дистанціюватися від даного, а відповідно і від природи;

- ми можемо дати ще одне визначення людині. Людина – це істота, яка здатна свідомо змінювати світ, а відповідно природу та суспільство, а це означає, що людина - єдина жива істота, з відомих нам, яка несе повну відповідальність за результати своїх дій.


Література до теми:

Арендт Г. Становище людини. – Л.: Літопис, 1999. – 254с.

Бубер М. Проблема человека. – К.: Ника-Центр, Вест-С, 1998. – 96с.

Бубер М. Я и Ты. – М.: Высшая школа, 1993. – 175с.

Вальверде К. Философская антропология. – М.: Христианская Россия, 2000. – 411с.

Зиммель Г. Индивид и свобода // Г.Зиммель. Избранное. – М.: Юрист, 1996. – С.193-200.

Кант И. Антропология с прагматической точки зрения. // И.Кант. Соч. в 6-ти томах. Т.6. – М.: Мысль, 1966. – 349-588.

Карсавин Л. О личности // Л.Карсавин. Религиозно-философские сочинения. Т.1. – М.: Ренессанс, 1992. – С.3-232.

Кассирер Э. Опыт о человеке. Введение в философию человеческой культуре // Э.Кассирер. Избранное. Опыт о человеке. – М.: Гардарика, 1998. – С.440-722.

Марков Б.В. Философская антропология. – Спб.: Лань, 1997. – 384с.

Парсонс Г. Человек в современном мире. – М.: Прогресс, 1985. – 428с.

Платон. Диалог «Федон» // Платон. Собр. соч. в 4-х томах. Т.2. – М.: Мысль, 1993. – С.7-80.

Плеснер Х. Ступени органического и человек: Введение в философскую антропологию. - М.: РОССПЭН, 2004. – 368с.

Тейяр де Шарден П. Феномен человека. – М.: Аст, 2004 – 553с.

Філософська антропологія: екзистенціальні проблеми / В.І.Шинкарук, В.Г.Табачковський, Г.І.Шалашенко та ін.; НАН України. Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди. – К.: Педагогічна думка, 2000. – 286с.

Фихте И. О достоинстве человека // И.Фихте. Соч. в 2-х томах. Т.1. – СПб.: Мифрил, 1993. – С.437-441.

Честертон Г.К. Вечный человек. – М.: Политиздат, 1991. – 544с.

Шелер М. Положение человека в космосе // М.Шелер. Избр. произв. – М.: Гнозис, 1994. – 129-193с.



ЛІТЕРАТУРА ДО КУРСУ:


Підручники та навчальні посібники :

1. Бичко А.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г. Історія філософії: Підручник. – К.: Либідь, 2001. – 408с.

2. Головко Б.А. Філософська антропологія: Навчальний посібник. – К.: ІЗМІН, 1997. – 240с.

3. Горський В. Філософія в українській культурі. – К.: Центр практичної філософії, 2001. – 235с.

4. Єрмоленко А.М. Комунікативна практична філософія. Підручник. – К.: Лібра, 1999. – 488с.

5. Корет Э. Основы метафизики. Учебное пособие. – К.: Тандем, 1998. – 248с.

6. Марков Б.В. Философская антропология. – СПб.: Лань, 1997. – 384с.

7. Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні: Курс лекцій. – К.: Вища школа, Знання, 1999. – 543с.

8. Основы теории познания. Учебное пособие. – СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2000. – 336с.

9. Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Навчальний посібник. – К.: Аграрна наука, 2000. – 503с.

10. Філософія: Навчальний посібник для ВНЗ. – 3-тє вид. / За ред. І.Ф.Надольного. – К.: Вікар, 2002. – 580с.

11. Філософія: Навчальний посібник для ВНЗ. / За ред. Бичко І.В., Табачковського В.Г. та ін. – К.: Либідь, 1994. – 432с.

12. Філософський словник. – 2-ге вид. / За ред. В.І.Шинкарука. – К.: УРЕ, 1986. – 797с.


Першоджерела:

1. Абеляр П. Этика, или познай самого себя // П. Абеляр. Тео-логические трактаты. – М.: Прогресс, Гнозис, 1995. – С.247-310

2. Августин А. Исповедь. – М.: Ренессанс, 1991. – 487с.

3. Адорно Т.В. Проблемы философии морали. – М.: Республика, 2000. – 239с.

4. Альберт Х. Трактат о критическом разуме. – М.: УРСС, 2003. – 264с.

5. Анахт Д. Определения философии // Д.Анахт. Сочинения. – М.: Мысль, 1975. – С.29-101.

6. Апель К.-О. Ситуація людини як етична проблема. // А.М.Єрмоленко. Комунікативна практична філософія. Підручник. – К.: Лібра, 1999. – C.231-254.

7. Арендт Г. Становище людини. – Л.: Літопис, 1999. – 254с.

8. Аристотель. Большая Этика // Аристотель. Соч. в 4-х томах. Т.4. – М.: Мысль, 1983. – С.295-374.

9. Аристотель. Категории // Аристотель. Соч. в 4-х томах. Т.2. – М.: Мысль, 1978. – С.53-90.

10. Аристотель. Метафизика // Аристотель. Соч. в 4-х томах. Т.1. – М.: Мысль, 1976. – С.63-367.

11. Аристотель. Никомахова этика // Аристотель. Соч. в 4-х томах. Т.4. – М.: Мысль, 1976. – С.53-293.

12. Бекон Ф. О достоинстве и приумножении наук. // Ф.Бекон. Соч. в 2-х томах. Т.1. – М.: Мысль, 1978. – С.83-552.

13. Бекон Ф. Новый Органон // Ф.Бекон. Соч. в 2-х томах. Т.2. – М.: Мысль, 1978. – С.5-482.

14. Бердяев Н.А. Философия свободы. – М.: Правда, 1989. – 346с.

15. Блох Э. Тюбингенское введение в философию. – Екатеринбург: Изд-во Уральский университет, 1997. – 400с.

16. Больцано Б. Наукоучение // Б.Больцано. Учение о науке. – СПб.: Наука, 2003. – С.53-470.

17. Больцано Б. Что такое философия? // Б.Больцано. Учение о науке. – СПб.: Наука, 2003. – 471-476.

18. Брентано Ф. О происхождении нравственного сознания. – СПб. : Алетейя, 2000. – 185с.

19. Бубер М. Проблема человека. – К.: Ника-Центр, Вест-С, 1998. – 96с.

20. Бубер М. Я и Ты. – М.: Высшая школа, 1993. – 175с.

21. Вальверде К. Философская антропология. – М.: Христианская Россия, 2000. – 411с.

22. Виндельбанд В. О принципе морали // В.Виндельбанд. Избранное. – М.: Юрист, 1995. – С.231-253.

23. Виндельбанд В. О свободе воли // В.Виндельбанд. Избранное. – М.: Юрист, 1995. – С.508-654.

24. Виндельбанд В. Что такое философия? // В.Виндельбанд. Избранное. – М.: Юрист, 1995. – С.22-58.

25. Витгенштейн Л. Логико-философский трактат // Л.Витгенштейн. Философские работы. Часть І. – М..: Гнозис, 1994. – С.1-73.

26. Гадамер Г.-Г. Істина і метод. – К.: Nota bene, 2000. – 458с.

27. Гартман Н. К основоположению онтологии. – СПб.: Наука, 2003. – 628с.

28. Гегель Г.В.Ф. О преподавании философии в университетах // Г.В.Ф.Гегель. Работы разных лет в двух томах. Т.1. – М.: Мысль, 1972. – С.419-425.

29. Гегель Г.В.Ф. О сущности философской критики // Г.В.Ф.Гегель. Работы разных лет в двух томах. Т.1. – М.: Мысль, 1972. – С.269-284.

30. Гегель Г.В.Ф. Феноменология духа. – СПб.: Наука, 1994. – 441с.

31. Гильдебранд Д. Что такое философия? – СПб.: АЛЕТЕЙЯ, 1997. – 370с.

32. Гильдебранд Д. Этика.– СПб.: Алетейя, 2001. – 569с. – 569с.

33. Гуссерль Э. Кризис европейских наук и трансцендентальная феноменология. – СПб.: Владимир Даль, 2004. – 392с.

34. Гуссерль Э. Философия как строгая наука // Э.Гуссерль. Философия как строгая наука. – Новочеркасск: Сагуна, 1994. – С.127-174.

35. Гьосле В. Практична філософія в сучасному світі. – К.: Лібра. – 216с.

36. Декарт Р. Первоначала философии // Р.Декарт. Соч. в 2-х томах. Т.1. – М.: Мысль, 1989. – С.298-422.

37. Декарт Р. Правила для руководства ума // Р.Декарт. Соч. в 2 томах. Т.1. – М.: Мысль, 1989. – С.77-153.

38. Зиммель Г. Индивид и свобода // Г.Зиммель. Избранное. – М.: Юрист, 1996. – С.193-200.

39. Кант И. Антропология с прагматической точки зрения. // И.Кант. Соч. в 6-ти томах. Т.6. – М.: Мысль, 1966. – С.349-588.

40. Кант И. Критика практического разума // И.Кант. Критика практического разума. – СПб.: Наука, 1995. – С.53-119.

41. Кант И. Критика чистого разума. – М.: Мысль, 1994. – 591с.

42. Кант И. Основы метафизики нравственности // И.Кант. Критика практического разума. – СПб.: Наука, 1995. – С.121-258.

43. Кант І. Пролегомени. – К.: ППС-2002, 2005. – 176с.

44. Карсавин Л. О личности // Л.Карсавин. Религиозно-философские сочинения. Т.1. – М.: Ренессанс, 1992. – С.3-232.

45. Кассирер Э. Опыт о человеке. Введение в философию человеческой культуры // Э.Кассирер. Избранное. Опыт о человеке. – М.: Гардарика, 1998. – С.440-722.

46. Кассирер Э.Познание и действительность. – СПб.: АЛЕТЕЙЯ, 1995. – 447с.

47. Корет Э. Основы метафизики. – К.: Тандем, 1998. – 284с.

48. Кузанский Н. О возможности-бытии // Н.Кузанский. Соч. в 2-х томах. Т.2. – М.: Мысль, 1979. – С.135-182.

49. Кузанский Н. Об ученом незнании // Н.Кузанский. Соч. в 2-х томах. Т.1. – М.: Мысль, 1979. – С.47-184.

50. Кун Т. Структура научных революций. – М.: Аст, 2002. – С.3-268.

51. Локк Дж. Опыт о человеческом разумении. // Дж. Локк. Соч. в 3-х томах. Т.1. – М.: Мысль, 1985. – 621с.

52. Локк Дж. Опыт о человеческом разумении. // Дж. Локк. Соч. в 3-х томах. Т.1. – М.: Мысль, 1985. – С.3-201.

53. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. – М.: Прогресс, 1992. – 415с.

54. Мур Д. Принципы этики. – М.: Прогресс, 1984. – 326с.

55. Мур Д. Природа моральной философии. – М.: Республика, 1999. – 351с.

56. Наторп П. Философская пропедевтика. – М.: Изд-во Н.Н.Клочкова, 1911. – 118с.

57. Парсонс Г. Человек в современном мире. – М.: Прогресс, 1985. – 428с.

58. Платон. Диалог «Парменид» // Платон. Собр. соч. в 4-х томах. Т.2. – М.: Мысль, 1993. – С.346-412.

59. Платон. Диалог «Софист» // Платон. Собр. соч. в 4-х томах. Т.2. – М.: Мысль, 1993. – С.275-345.

60. Платон. Диалог «Теэтет» // Платон. Собр. соч. в 4 томах. Т.2. – М.: Мысль, 1993. – С.192-274.

61. Платон. Диалог «Тимей» // Платон. Собр. соч. в 4-х томах. Т.3. – М.: Мысль, 1993. – С.421-500.

62. Платон. Диалог «Федон» // Платон. Собр. соч. в 4-х томах. Т.2. – М.: Мысль, 1993. – С.7-80.

63. Плеснер Х. Ступени органического и человек: Введение в философскую антропологию. - М.: РОССПЭН, 2004. – 368с.

64. Плотин. Эннеады. – К.: УЦИММ-ПРЕСС, 1995. – 390с.

65. Плотин. Эннеады ІІ. – К.: УЦИММ-ПРЕСС, 1996. – С.7-175.

66. Поппер К.Р. Логика научного исследования. – М.: Республика, 2005. – 447с.

67. Порфирий. Введение к “Категориям” Аристотеля // Плотин. Эннеады ІІ. – К.: УЦИММ-ПРЕСС, 1996. – С.176-201.

68. Прокл. Первоосновы теологии. – М.: Прогресс, 1993. – 319с.

69. Пуанкаре А. Наука и гипотеза // А.Пуанкаре. О науке. – М.: Наука, 1983. . – С.7-152.

70. Райл Г. Понятие сознания. – М.: ДИК, 2000. – 408с.

71. Рассел Б. Исследование значения и истины. – М.: Идея-пресс, ДИК, 1999. – 399с.

72. Рассел Б. Человеческое знание. – К.: Ника-Центр, 1997. – 553с.

73. Риккерт Г. О понятии философии // Г.Риккерт. Философия жизни. – К.: Ника-Центр, 1998. – С.448-483.

74. Спиноза Б. Этика. – СПб.: Аста-пресс, 1993 – 248с.

75. Фихте И.Г. Основа общего наукоучения. // И.Г.Фихте. Соч. в 2-х томах. Т.1. – СПб.: Мифрил, 1993. – С.65-337.

76. Фрагменты ранних греческих философов. – М.: Наука, 1989. – 575с.

77. Фреге Г. Логика и логическая семантика. Сборник трудов. – М.: Аспект Пресс, 2000. – 512с.

78. Хабермас Ю. Моральное сознание и коммуникативное действие. – СПб.: Наука, 2000. – 380с.

79. Хайдеггер М. Бытие и время. – М.: Ad Marginem, 1997. – 451с.

80. Хайдеггер М. Введение в метафизику. – СПб.:НОУ, 1998. – 301с.

81. Хайдеггер М. Положение об основании. – СПб.: АЛЕТЕЙЯ, 1999. – 289с.

82. Хайдеггер М. Тезис Канта о бытии // М.Хайдеггер. Время и бытие. – М.: Республика, 1993. – С.361-381.

83. Хюбнер К. Критика научного разума. – М.: РАН институт философии, 1994. – 326с.

84. Честертон Г.К. Вечный человек. – М.: Политиздат, 1991. – 544с.

85. Шелер М. Положение человека в космосе // М.Шелер. Избранные произведения. – М.: Гнозис, 1994. – С.129-193.

86. Шелер М. Ресентимент в структуре морали. – СПб.: Наука, 1999. – 231с.

87. Шелер М. Философское мировоззрение // М.Шелер. Избр. произв. – М.: Гнозис, 1994. – С.3-14.

88. Шелер М. Формализм в этике и материальная этика ценностей // М.Шелер. Избр. произв. – М.: Гнозис, 1994. – С.259-337.

89. Явоненко С.О. Аксіологія практичного розуму. – К.: Український центр духовної культури, 2000. – 180с.


Адреси бібліотек:

1. Національна бібліотека імені В. І. Вернадського. – м. Київ, пр.Голосіївський, 3, Володимирська, 62.

2. Наукова бібліотека інституту філософії України НАН України – м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.





Відвідайте також мій сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook



Філософія та ідея університету
До питання викладання філософії у вищих навчальних закладах України


2007 р.

Місце філософії у сучасному європейському світі визначено багатовіковою інтелектуальною традицією Європи, традицією, з якою ми, українці, частково, а можливо і повністю, втратили зв’язок. Бути європейцем означає поділяти філософські інтенції Платона і Арістотеля, Декарта і Канта. Бути сучасним європейцем означає бути учасником загальноєвропейського діалогу, який був розпочатий ще в античності і триває вже два з половиною тисячоліття. Цей діалог не зводиться до дискусії навколо того чи іншого суперечливого питання. Цей діалог є визначальним для долі європейського світу. Цей діалог є діалогом щодо можливості обґрунтування засадничих настанов того світу, в якому ми живемо. То є діалог стосовно європейської конституції, в самому широкому розумінні цього слова. І сучасний діалог, а швидше дискусія, членів Європейського Союзу стосовно європейської конституції є лише відлунням того діалогу, на який ми вказуємо.

Філософія завжди була і залишається на сьогодні визначальним чинником європейської культури, європейської освіти, зокрема університетської освіти. За рівнем відношення до філософії у суспільстві можна сміливо судити про інтелектуальний та духовний рівень самого суспільства. Зневага до філософії є ознакою духовного та інтелектуального зубожіння як окремої людини, так і суспільства в цілому.

Відношення суспільства до такого феномену як філософія в першу чергу формується через таку інституцію як університет. Відношення пересічного українця до філософії можна охарактеризувати як зневага та нерозуміння. Таке відношення закладалося попередніми десятиліттями і продовжує формуватися і сьогодні в українських університетах. Зневага українця до такого феномену як філософія пояснює не сприйняття українцями вихідних засад європейської культури.

На сьогодні філософія є найслабшою ланкою в усій структурі навчальних дисциплін у вищих навчальних закладах України. Якби йшлося про нову сферу досліджень, яка лише формується, то цим до певної міри можна було б не перейматися, проте йдеться про такий загальнолюдський феномен, який є визначальним для всієї людської культури та цивілізації.

Дана стаття покликана розкрити причини незадовільного стану викладання філософії в українських університетах. Спочатку декілька слів про загальне бачення стану освіти та науки у вищих навчальних закладах України, у контексті аналізу якого лише і можна підійти до розгляду висунутого нами твердження. Насамперед, слід звернути увагу на той факт, що сам характер відносин між вищими навчальними закладами (надалі університетами) і державою є неприродним і дуже часто ставить під сумнів саму ідею університету.

Університет як такий насправді позбавлений справжньої автономії, що серед іншого виражається в тому, що університет по суті не є самостійним щодо присвоєння вчених звань і наукових ступенів. Держава через відповідні інституції, нібито недовіряючи університетам, затверджує з правом вето рішення відповідних вчених рад університетів. Якщо держава (читай чиновник) не довіряє університету навіть у цьому, то постає питання: як взагалі університетам можна довіряти освіту студентів?

Існування такої інституції, як ВАК України з тими функціями і повноваженнями, які він має, є неприкритою образою для всіх університетів. Нагадаємо лише, що автономія університетів щодо розв’язання вищезазначених питань є загальноєвропейською, можна навіть сказати загальносвітовою нормою та практикою, і є головною умовою розвитку університету як такого.

Продовжує існувати фактичний розрив між науковою та педагогічною роботою, який є давньою проблемою і який деклараціями про наміри не подолати. Саме інституційне забезпечення наукових досліджень стоїть під великим питанням. Сучасні українські аспірантури, особливо ті, які пов’язані з суспільно-гуманітарними науками та філософією, радше виступають не стільки творчими лабораторіями, скільки формами соціалізації вчорашнього студента, який далеко не завжди після закінчення університету є визначеним щодо свого подальшого життєвого шляху, і тому часто використовує аспірантуру як тимчасовий “пансіон”. Результатом цього є або не підготовка дисертації, або її вкрай низька якість, яка, проте, не заважає захисту такої дисертації, і це при тому, що вимоги ВАКу стають все більш і більш жорсткими. Іноді складається враження, що між вимогами ВАКу і якістю дисертацій існує прямо пропорційна залежність: чим «вищими» стають вимоги ВАКу, тим нижчою стає якість дисертацій. Пояснити це можна лише тим, що ВАК намагається все більш і більш формалізувати вимоги, а така формалізація лише відволікає справжнього науковця від його роботи, а людині байдужій до науки вона взагалі не перешкода. Отож, підвищення вимог ВАКу – це «нерви» для перших і лукава посмішка для останніх.

Вихід із цієї ситуації один – університет, спираючись лише на свій авторитет (чи поступово його втрачаючи), має самостійно без жодного втручання держави розв’язувати вищезазначені питання. Звісно йдеться про потребу в корінних структурних змінах у системі освіти. Такі зміни, мабуть, спровокують певні непорозуміння, казуси та навіть анекдотичні ситуації, щось на кшталт появи великої кількості всіляких докторів наук і академіків. Однак соціальні інституції завжди мають тенденцію до самоорганізації і гармонізації, а анекдоти й казуси так і залишаться лише приводом для жартів. Для тих колег, які психологічно не можуть змиритися з появою таких квазі-докторів і академіків можна лише сказати: вчений свій авторитет має підтримувати не хизуванням своїми званнями та ступенями, а постійною роботою, результати якої і мають ставати лакмусовим папірцем, який дасть змогу відрізнити справжніх вчених від квазі-вчених. Та й хіба варто колегам чомусь дивуватися, див їм і так вистачає. У науці, у науковій спільноті всі добре знають хто чого вартий.

Особливе занепокоєння викликає відрив української науки від загальноєвропейської та світової, і найбільш критично даний розрив відчувається саме у філософії. Показовим і красномовним є той факт, що в Національній бібліотеці імені Вернадського не можна знайти жодного філософського журналу німецькою мовою, який би бібліотека отримала за останні десятиліття. Для кожного, хто хоча б загально знайомий з філософією, є зрозумілим значення німецької філософської традиції. Постає питання, у який спосіб взагалі український філософ може порівнювати результати власних досліджень з результатами, які отримують його колеги за кордоном. У чому тоді взагалі полягає сенс наукової новизни, яку декларують українські дисертанти? Сам характер положень наукової новизни в кандидатських і докторських дисертаціях по суті лише декларує, що дане положення вперше сформульовано в Україні, проте наукова новизна визначається в загальноєвропейському, загальносвітовому масштабі.

Також викликає питання існуюча практика перекладу філософських творів українською мовою взагалі та філософської класики зокрема – часто такі переклади є непідготовленими. Часто вони є швидше експериментом перекладача, ніж інтелектуальним продуктом, який може бути рекомендованим студенту. На жаль часто українські переклади зводяться до пошуку відповідного понятійного апарату, хоча, як нам видається, це лише одна зі складових роботи перекладача. Сама робота над розробкою можливого понятійного апарату має бути узгоджена із суто філософською роботою, і на неї спиратися. Іншими словами, розробка філософського понятійного апарату – це не справа філологів, з ними можна щонайбільше консультуватися, а не передавати їм право проводити експерименти над філософськими текстами. У даному контексті постає питання про забезпечення низки умов, серед яких – інституційне забезпечення самої можливості появи перекладів в Україні, які можна було б вважати академічними.

Є два основні критерії якості університету: рівень професорсько-викладацького складу та багатства фондів бібліотек. Рівень професорсько-викладацького складу визначається не лише наявністю високих звань і ступенів, а і його реальним науковим авторитетом в Україні та світі, який засвідчується публікаціями в провідних вітчизняних та іноземних фахових виданнях і посиланнями на дані публікації; іншого критерію не існує. Сучасний світ є доволі мобільним. Мобільність у царині університетського життя передбачає, що викладачі університету регулярно виносять результати своїх досліджень на розгляд європейської та світової наукової спільноти. Проте можливість такого подання залежить часто від обізнаності вітчизняних науковців, у даному випадку йдеться саме про обізнаність вітчизняних філософів, щодо тих дискусій, які мають місце поміж провідними європейськими філософами в реальному часі. Завдання будь-якого філософського факультету полягає серед іншого в тому, щоб долучатися до таких дискусій, а не в тому, щоб лише ознайомити студентів з тими роботами, які є результатами дискусій, що мали місце 40-50 років тому. Університет має постійно сам продукувати, а не лише пасивно сприймати результати роботи інших. Світу цікавими будуть лише ті, хто сам продукує інтелектуальний продукт, а не лише його споживає. Нинішні українські університети не продукують інтелектуального продукту саме в царині філософських досліджень. І це, на жаль, є сумна тенденція, яка не буде змінена найближчим часом.

Ситуація в Україні щодо філософської освіти та філософських досліджень може бути порівняна з такою собі фантастичною ситуацією (хоча чому обов’язково фантастичною?), за якої в якомусь невеличкому українському містечку створили собі філософський факультет, який не має регулярних зв’язків з іншими філософськими факультетами, а за бібліотеку такому факультету слугують фонди районної бібліотеки. Можна бути впевненим в тому, що будь-яка нісенітниця, яка буде проголошена в стінах такого собі провінційного університету, може бути визнана вельми глибокою та такою, що заслуговує визнання та відповідного вшанування її автора. По суті, філософські факультети українських університетів перебувають у подібному відношенні до більшості філософських факультетів європейських університетів. Власне, така ситуація характерна саме для філософських факультетів українських університетів, інші ж факультети або через специфіку відповідних дисциплін, які викладаються на цих факультетах, або через цілу низку інших причин мають кращі позиції, хоча в цілому ситуація зі станом освіти та науки в Україні є незадовільною. У цьому контексті дозволю собі зазначити, що понад 90%, і це щонайменше, дисертацій з філософії взагалі не мають ніякої наукової цінності.

Декілька слів про бібліотеки. Існуючі бібліотеки в українських університетах, і зокрема фонди філософської літератури, є вкрай незадовільними: несистематичними та бідними. Слід зазначити, що гарна бібліотека – це необхідна основа гарного університету. Кращі європейські університети питанню формування бібліотечних фондів надають особливої уваги. У цьому контексті варто зазначити, що філософські фонди університетських бібліотек мають комплектуватися не лише подекуди сумнівними перекладами філософських творів, а й творами мовою оригіналу та відповідною кількістю періодичних європейських видань. Це є загальноєвропейська норма. Поповнення бібліотек такими джерелами не обов’язково потребує значних фінансових витрат, існують реальні можливості їх мінімізувати. Було б бажання.

Тепер щодо навчальних програм з філософії. Аналіз значної кількості навчальних програм з філософії показує, що вони часто носять декларативний характер. Загальною тенденцією є підміна курсу філософії курсом з історії філософії. Дійсно, слід пам’ятати, що філософією не можна займатися поза контекстом історії філософії, знайомство з філософією передбачає знайомство з першоджерелами: творами Платона, Арістотеля, Декарта, Юма, Канта, Гуссерля та багатьох інших, у цьому розумінні до філософії не долучаються через підручник. Разом з тим філософія не тотожна історії філософії. Філософія починається не зі знайомства з текстом, а з питання, яке ставить перед собою людина, а поставлене питання приводить до текстів, проте відповідь на питання можна отримати не із самого тексту першоджерела, а йдучи паралельно з ним. При цьому для того, хто шукає відповідь на філософське питання у філософському тексті існує постійна загроза підміни філософії історією філософії. Одночасно слід завжди враховувати історико-філософський контекст. Однак не варто при всьому цьому забувати, що курс філософії і курс історії філософії далеко не тотожні.

Дійсно, курс філософії має враховувати історико-філософський контекст, таке врахування передбачає знайомство з філософськими текстами безпосередньо, а не з підручниками з історії філософії, які у відриві від філософських текстів можуть лише зашкодити. Підручник з філософії є лише прийнятним компромісом між викладачем та студентом, але лише за умови врахування вищезазначеного. Ось саме тому підручники з філософії доволі часто викликають особливе занепокоєння. Здебільшого за існуючої практики вони є не стільки вступом до філософії, скільки перешкодою на шляху до філософії.

Відсутність чіткої структури курсів на жаль є типовим явищем для курсів філософії, які читаються в українських університетах. Чітка структура курсу не можлива без чітко сформульованої і разом з тим не декларативної мети. Заручником цієї ситуації залишається студент, від якого часто вимагають відтворення або певних ідеологем, або орієнтації в матеріалі, у якому сам викладач часто доволі умовно орієнтується, будучи здатним лише відтворити шаблони підручника.

Часто сьогодні в українських університетах студенту пропонують курс філософії, який становить собою еклектичне поєднання завуальованого діалектичного матеріалізму та історії філософії. Такий продукт може лише відштовхувати від філософії. По суті курс філософії як такий в українських університетах не викладається. А ті курси, що пропонуються мають мало спільного з філософією. За таких умов студент взагалі не отримує належну університетську освіту, яка традиційно в Європі передбачає базову філософсько-гуманітарну освіту. В цій площині слід шукати відповідь на питання: чому Україна позбавлена еліти як такої? Сьогоднішні представники так званої політичної еліти, які є за освітою інженерами, економістами, технологами, по суті не здатні продукувати суспільно-політичні ідеї і втілювати їх. Ми можемо констатувати, що в Україні взагалі відсутня якісна гуманітарна освіта, свідченням чого є той факт, що з опублікованих українськими вченими за 2007 рік чотирьох тисяч статей в іноземних фахових виданнях лише кілька десятків припадають на гуманітарну сферу. За таких умов ми як нація не маємо жодних перспектив на майбутнє.

Усе вищевикладене пояснюється браком сталої філософської традиції в українських університетах і, зокрема, провідних університетах країни. Традиція не може виникнути завдяки банальному запозиченню. Її не можна експортувати, викрасти, взяти в борг. Вона може або успадковуватися, або започатковуватися. Будемо сподіватися, що ми все ж станемо свідками відновлення по-справжньому європейської філософської університетської традиції. Відновлення філософської університетської традиції передбачає відродження самої ідеї університету. Першим кроком такого відродження ідеї університету має бути відновлення справжньої автономії університетів. Можливо таке відновлення автономії університетів стане одним із кроків на шляху відродження української інтелігенції.

2007 р.



Підпишіться на мої публікації в Facebook або Twitter.



воскресенье, 5 января 2014 г.

Філософія в сучасному світі


Філософія завжди була і залишається на сьогодні визначальним чинником європейської культури, європейської освіти, зокрема університетської освіти. За рівнем відношення до філософії у суспільстві можна сміливо судити про інтелектуальний та духовний рівень самого суспільства. Зневага до філософії є ознакою духовного та інтелектуального зубожіння як окремої людини, так і суспільства в цілому.
Яке місце займає філософія в сучасному світі? Чи є потрібною сучасному світу філософія? Ось ті питання, які будуть нас цікавити.
Місце філософії в сучасному світі взагалі визначено багатовіковою інтелектуальною традицією Європи, традицією, з якою ми, українці, частково, а можливо і повністю, втратили зв’язок. Бути європейцем означає поділяти філософські інтенції Платона і Арістотеля, Декарта і Канта. Бути сучасним європейцем означає бути учасником загальноєвропейського діалогу, який був розпочатий ще в античності і триває вже два з половиною тисячоліття. Цей діалог не зводиться до дискусії навколо того чи іншого суперечливого питання. Цей діалог є визначальним для долі європейськості як такої. Цей діалог є діалогом щодо можливості обґрунтування засадничих настанов того світу, в якому ми живемо. То є діалог стосовно європейської конституції, в самому широкому розумінні цього слова. І сучасний діалог, а швидше дискусія, членів Європейського Союзу стосовно європейської конституції є лише відлунням того діалогу, на який ми вказуємо.
Хто ми, сучасні європейці? І чи всі ті, хто географічно належать до Європи, можуть вважатися європейцями? Чи достатньо “приміряти на себе європейський костюм”, щоб відчути себе європейцем?
Європеєць завжди був філософом. Буття європейської філософії і буття європейської культури нерозривно пов’язані між собою вже багато століть. Що ж подарувала європейська філософія світу? Здається, ми знаємо відповідь на це питання. Ця відповідь проста: європейська філософія подарувала світу унікальний досвід філософської рефлексії. Сублімативно-рефлексивний характер європейської культури є тим чинником, який визначив долю не лише сучасної Європи, а й всього сучасного світу.
Життя багатьох великих європейських філософів є життям таких собі світських ченців, не даремно ж багато визначних європейських філософів були не одружені, і поміж них були такі визначальні для європейської філософії постаті як Платон і Кант, при цьому особливе місце займає цілий пласт середньовічних філософів, які були справжніми ченцями, варто було б лише вказати на Фому Аквінського. Ідею целібату європейські філософи поділяли часто зі своїми більш радикальними братами по вірі: ченцями та священиками. В цьому ми поміж іншого бачимо сублімативну складову європейської культури, особливо з огляду на ту обставину, що саме філософія лежить в основі європейської освіти. В чому ж полягає рефлексивна складова європейської культури? Нагадаємо, що рефлексія є мисленням, яке мислить саме себе в своїх началах. Рефлексія завжди направлена на виявлення засад, принципів, начал. Європейська філософія через філософську рефлексію осмислює самі витоки, джерела, вихідні засади європейської культури, європейського життєвого простору. Результатом такого осмислення і є сучасна європейська конструкція. В основі такої конструкції лежить ідея загальноєвропейської конституції. Така конституція забезпечує необхідність і обґрунтованість загальноєвропейської конструкції. Під конституцією ми розуміємо регіон законодавства для досвіду суб’єкта, під яким ми в нашому випадку розуміємо європейця як такого. А європейця ми вже визначили як філософа. Філософська рефлексія своїм результатом в соціальній площині завжди мала продукування соціально значимих конституційних засад. Яскравий досвід такого продукування нам пропонує філософія Платона, Арістотеля, Локка, Канта та інших визначних європейських філософів.
Життя європейця є процесом рефлексивного продукування загальноєвропейської конструкції, який обов’язково йде паралельно з рефлексією стосовно загальноєвропейської конституції. Для європейця природнім є дискурс щодо соціальних норм. Такий дискурс відповідає рефлексивній природі європейського життєвого простору. Такий дискурс є також способом конституювання особистості європейця як такого. Все ж не можна не помітити і деякі паралельні негативні тенденції., витоки яких можливо слід шукати в певній природній неспроможності постійно продовжувати рефлексивний дискурс, а особливо включати до кола його учасників суб’єктів, які б були представниками неєвропейського життєвого простору. За цих умов іншим суб’єктам, тобто не європейцям пропонується приймати вже готові моделі, готові конструкції, які власне пропонуються як конституції. Відбувається така собі підміна конституції певною історично даною конструкцією. Прикладом чого може слугувати так званий експорт демократії в країни так званого третього світу. Ми говоримо про спроби, як правило невдалі, впровадження певних соціальних конструкцій в позаєвропейському просторі (до європейського простору ми зараховуємо звісно і Північну Америку). Таке впровадження веде здебільшого до негативного розвитку процесів в країні-імпортері так званої демократії. Іншим прикладом може слугувати банальне перейняття тієї чи іншої соціальної західноєвропейської моделі. Показовим тут є приклад такої африканської країни як Ліберія, в якій фактично переписали американську конституцію слово в слово, проте без європейського філософського досвіду рефлексії вона залишається формальною, нежиттєздатною конструкцією. Щось подібне ми бачимо в ряді країн Східної Європи, зокрема в Україні. Україна є яскравим прикладом імпорту так званих демократичних інститутів без достатнього попереднього рефлексивного досвіду, що звісно веде лише до мавпування зі всіма відповідними наслідками такого мавпування.
Філософія в сучасному світі через філософську рефлексію має забезпечувати процес конституювання соціальних інститутів саме на основі рефлексії щодо можливості конституції як такої. За умови фактичної втрати філософської традиції важко сподіватися на ефективне впровадження в тій чи іншій країні загальноєвропейських, тобто визначальних в сьогоднішньому світі соціальних моделей. Модель звісно можна запозичити, проте користі від такого запозичення буде мало, особливо якщо не поділяються вихідні засади такої моделі, зокрема соціальної моделі. Перейняття досвіду побудови чи розбудови європейських соціальних моделей з необхідністю передбачає досвід філософської рефлексія, який лежить в основі таких моделей, тобто є необхідною умовою можливості їх функціонування. Власне в площині останнього і лежать відповіді на поставлені нами вище питання.