воскресенье, 20 апреля 2014 г.

Незавершенная мысль


Незавершенная мысль столь же обременительна, как и обещание, которое порождает справедливое ожидание. За каждым социально безответственным высказыванием, решением, действием или бездействием прячется интеллектуальная безответственность.


Підпишіться на мої публікації в Facebook



понедельник, 14 апреля 2014 г.

Анти-Агора або монолог у сучасній філософії


(Міркування напередодні конференції “Дні науки філософського факультету” КНУТШ 15-16 квітня, 2014)

15-16 квітня 2014 року в Києві на філософському факультеті КНУТШ мають пройти вже традиційні для квітня “Дні науки філософського факультету”. В рамках “Днів науки” мають пройти круглі столи. Два з таких круглих столів проводяться 15 та 16 квітня за підтримки кафедри філософії. Перший стіл називається “Сучасні моделі філософської освіти”, на цьому столі планується презентація збірки ““Медитації” Декарта у дзеркалі сучасних тлумачень”, що вийшла з друку у видавництві “Дух і літера” в 2014 році. Другий стіл називається “Конфесійність метафізики”. Цей стіл присвячений 65 річчю Володимира Дем’янова. Життя пана Володимира вже тривалий час пов’язано з філософським факультетом та кафедрою філософії. Багатьом Володимир Дем’янов відомий своєю толерантність, поміркованістю та увагою до студентів, аспірантів та колег. Ці два круглі столи пов’язані не лише місцем і часом їх проведення, а й тематично.

Теми (не)конфесійності метафізики, сучасних моделей філософської освіти (або як викладати філософію в сучасному світі) та філософії (“Медитацій”) Декарта можна пов’язати в одній темі. Цю тему можна назвати: “Брак діалогу в сучасній філософії”. Монологізація філософії має всі підставити розглядатися як основна проблема сучасної філософії. Монологізація філософії розпочинається, як мені видається, саме в часи Декарта або безпосередньо в часи, що передують часам Декарта. Саме Декарт став першим прапороносцем монологізації філософії, а в подальшому справу Декарта продовжили Кант та Гуссерль. Стверджувати це, не означає, виступати проти означених філософів чи заперечувати той факт, що саме вони визначили значною мірою шлях у філософії переважної більшості сучасних континентальних філософів. Осмисленням власного досвіду не означає відмови від нього. Проте таке осмислення може стати спробою бути чесним з собою та іншими. Організатори та учасники столу, на якому мають презентувати “Медитації” Декарта, натякають на презентацію нового погляду на Декарта, який має змінити наші уявлення про філософію останнього. Що ж у кожного, хто буде мати можливість та бажання відвідати цей захід, буде можливість в цьому пересвідчитися!

Сам формат круглого столу означає, що на ньому має відбутися діалог, і саме діалог, а не диспут. Ми не завжди розрізняємо ці два феномени. Диспут передбачає наявність наперед визначених протилежних позицій, які диспутанти мають захищати, одночасно спростовуючи протилежну позицію. Діалог не містить в собі таку контроверсійність. Ідеалом діалогу в філософії слугують діалоги Сократа на Агорі, диспути швидше пов’язують зі схоластичними середньовічними диспутами.

А чи можливий діалог або хоча б повноцінний диспут за умов абсолютного домінування монологу в сучасній філософії? Діалог справжній та щирий! Хтось колись був свідком щирого діалогу (диспуту-дискусії) колег на засіданні кафедри філософії де-небудь та коли-небудь? О, це сумнівно вже само по собі! Хтось колись був присутнім при ситуації, коли при обговоренні тексту дисертації присутні колеги виявляли уваги до самого тексту більше, ніж до власних питань, які часто виникають як ті гриби-мутанти на радіоактивному ґрунті. Частіше доводиться спостерігати ситуацію, за якої учасники “дискусії” ставлять питання не доповідачу, а самим собі, і тому не є зрозумілим, що людина запитує, і для чого вона це робить. А відповідь проста: такий “запитальник” перебуває в діалозі з самим собою. Йому не має жодного діла до роботи колеги, проте дуже цікаво нагадати самому собі про самого себе. Що поробиш – затяжний діалог з самим собою неминуче переходить в монолог. Добре було б, щоб такий “запитальник” хоча б щось тямив у проблемах, які обговорюються, чи принаймні бодай добре усвідомлював власні питання. Проте в умовах тотального монологу людині не до того.

Парадоксальність полягає в тому, що саме філософський текст є водночас і основним та найбільш надійним способом передачі та збереження філософської традиції, і “винуватцем” монологізації філософії. І “Медитації” Декарта цікаві в цьому відношенні тим, що вони містять в собі спробу щонайменше подвійної монологізації. І мова йде не про суб’єктивізм у філософії Декарта. Мова йде про те, що Декарт свідомо намагається протиставити себе попередній традиції. Інша річ, наскільки йому це вдається. Вже Лейбніц докоряв Декарту, за спробу останнього приховати свою залежність від схоластики. Цікавою є сама свідома спроба Декарта відмежуватися від попередньої метафізичної традиції. Подібні спроби здійснять згодом Кант та Гуссерль. Найбільш гротескного виразу в ХХ ст. така спроба поривання з попередньою метафізичною традицією буде продемонстрована Гайдеггером. Декарта, Канта та Гуссерля об’єднує декларація про започаткування нового фундаменту в філософії. Сьогоднішні розмови про конфесійність метафізики можуть бути зрозумілими лише в наш час. Грек на Агорі навіть не зрозумів би, що означає конфесійність того, що ми сьогодні називаємо метафізикою. Афіняни засудили метафізика Сократа за те, що він, на їхню думку, руйнував морально-релігійну конфесійність. Сократ постраждав за своє переконання, що щирий діалог не може бути конфесійним.

Викладач філософії, який заходить до студентської аудиторії, має важке завдання: він звертається до студентів з монологом з метою викликати діалог.


Підпишіться на мої публікації в Facebook або Twitter.



четверг, 3 апреля 2014 г.

Про феодальну систему вищої освіти України


Сьогодні всі у вищій школі перебувають в очікуванні ухвалення Верховною Радою нового закону про вищу освіту. За останні кілька років це вже друга спроба реально перейти до ухвалення нового закону про вищу освіту. Хтось дивиться на таку перспективу з оптимізмом, хтось песимістично сприймає можливі зміни, особисто я очікую подібні зміни з тривогою.

За більш як двадцять років знайомства з системою вищої освіти України, спочатку як студент та аспірант, а потім як викладач у різних навчальних закладах вищої освіти: столичних та провінційному, державних та приватному, я прийшов до розуміння того, що система вищої освіти, яка сформувалася в Україні, є, по суті, феодальною системою. Для якої притаманна як наявність великих, середніх та дрібних феодалів в особі ректорів, деканів та керівників кафедр, так і вірнопідданих в особі викладачів та студентів. Найбільш безправними, затурканими та заляканими в такій системі є навіть не студенти, які часто виступають спонсорами феодальної системи, а саме викладачі. В останній час на вірнопідданих в особі викладачів все більше і більше покладається в обов’язок шукати нових вірнопідданих в особі студентів, особливо це стосується провінційних та приватних вищих навчальних закладів.

Феодальна система вищої освіти в Україні характеризується крайньою формою закритості. Провідні університети світу і навіть значна частина російських університетів на своїх сайтах часто мають рубрики про вакансії, українські університети або взагалі таких рубрик не мають, або оголошення про вакансії на них ніколи не з’являються. І це при тому, що кожного року проводяться конкурси на заміщення викладацьких посад: в кожному середньому навчальному закладі їх проводиться десятки, а у великих закладах – сотні. Стороння людина не може взяти участі в таких конкурсах, оскільки вона не знає про їх проведення. Так, можливо, в якихось своїх паперових інформаційних друкованих органах окремі заклади і вказують на такі конкурси, проте це робиться так, щоб ця інформація широко не потрапила за межі вищого навчального закладу. І в цьому зацікавлені як керівники ВНЗ, так і викладачі даного навчального закладу. Перші отримують безмежні і майже нічим необмежені можливості для вирішення кадрових питань, другі в такий спосіб позбуваються можливих конкурентів. Таке середовище без реальної конкуренції можна назвати болотом.

При влаштуванні на роботу в український університет викладач-пошукач, звісно за умови наявності попередньо конспіративно виявленої вакансії, як правило, звертається на відповідну кафедру, і знайомиться з дрібним феодалом даного закладу, в собі керівника кафедри. Важливо сподобатися цьому дрібному феодалу, оскільки за умов наявності в навчальному закладі системи патронату, згода завідувача кафедри майже гарантує прийом на роботу. Відбудеться ще одна або дві зустрічі з деканом або відповідним проректором університету, де здебільшого викладач-пошукач буде мовчати, а за нього буде говорити завідувач кафедри. З викладачем-пошукачем буде укладений договір на один рік, з можливістю подальшого укладанням контракту на відповідну кількість років. Колективу кафедри, як правило, новий колега представляється вже після вирішення питання по його працевлаштуванню. Таким чином, викладач-вірнопідданий, по суті, стає особисто зобов’язаним керівнику кафедри, тобто своєму патрону. Така система феодальних стосунків з певними варіантами притаманна майже всім українським вищим навчальним закладам. Така система сприймається майже всіма. Вона є абсурдною, патологічною, репресивною, антигуманною. Однак саме вона існує. Саме в такій системі десятками років працюють незмінні ректори-феодали, які вибудовують навколо себе корупційні схеми, в які залучаються близькі родичі, працівники адміністрації та бухгалтерії. Саме в такій системі зростають тисячі так званих науково-педагогічних працівників, які штампують гори макулатури під виглядом кандидатських та докторських дисертацій, статей та монографій. Відсоток людей пенсійного віку в українських вищих навчальних закладах дуже високий, і високий він саме тому, що такими людьми, в силу очевидних речей, легше всього маніпулювати.

Звичайно таку систему можна здолати. А для цього необхідно на даному етапі, по-перше, у всіх державних та комунальних вищих навчальних закладах без виключення провести обрання нових керівників; по-друге, обмежити час перебування на посаді керівника (ректора) двома роками; по-третє, визначити головною функцією керівника (ректора) дотримання статуту закладу (ректори-господарники – це жах); по-четверте, зобов’язати державні та комунальні вищі навчальні заклади проводити публічно конкурси на заміщення всіх посад в навчальному закладі, зокрема дотримання прозорої процедури заміщення викладацьких посад; по-п’яте, зменшити фінансування закладів, які ігнорують дані заходи.

Це першочергові заходи, які потрібні на цьому етапі. Без вживання даних першочергових заходів ухвалення нового закону про вищу освіту не лише не зруйнує феодальну систему в вищій освіті, а й посилить її. Вищі навчальні заклади повторять сумну долю колись потужного Одеського пароплавства. Більше прав, свобод та автономії навчальним закладам, а не феодалам!




Якщо Вас цікавить інформація про вищу освіту в Україні та за кордоном, то відвідайте мій сайт Освітній консалтинг



Підпишіться на мої публікації в Facebook