вторник, 14 января 2014 г.

Філософія та ідея університету
До питання викладання філософії у вищих навчальних закладах України


2007 р.

Місце філософії у сучасному європейському світі визначено багатовіковою інтелектуальною традицією Європи, традицією, з якою ми, українці, частково, а можливо і повністю, втратили зв’язок. Бути європейцем означає поділяти філософські інтенції Платона і Арістотеля, Декарта і Канта. Бути сучасним європейцем означає бути учасником загальноєвропейського діалогу, який був розпочатий ще в античності і триває вже два з половиною тисячоліття. Цей діалог не зводиться до дискусії навколо того чи іншого суперечливого питання. Цей діалог є визначальним для долі європейського світу. Цей діалог є діалогом щодо можливості обґрунтування засадничих настанов того світу, в якому ми живемо. То є діалог стосовно європейської конституції, в самому широкому розумінні цього слова. І сучасний діалог, а швидше дискусія, членів Європейського Союзу стосовно європейської конституції є лише відлунням того діалогу, на який ми вказуємо.

Філософія завжди була і залишається на сьогодні визначальним чинником європейської культури, європейської освіти, зокрема університетської освіти. За рівнем відношення до філософії у суспільстві можна сміливо судити про інтелектуальний та духовний рівень самого суспільства. Зневага до філософії є ознакою духовного та інтелектуального зубожіння як окремої людини, так і суспільства в цілому.

Відношення суспільства до такого феномену як філософія в першу чергу формується через таку інституцію як університет. Відношення пересічного українця до філософії можна охарактеризувати як зневага та нерозуміння. Таке відношення закладалося попередніми десятиліттями і продовжує формуватися і сьогодні в українських університетах. Зневага українця до такого феномену як філософія пояснює не сприйняття українцями вихідних засад європейської культури.

На сьогодні філософія є найслабшою ланкою в усій структурі навчальних дисциплін у вищих навчальних закладах України. Якби йшлося про нову сферу досліджень, яка лише формується, то цим до певної міри можна було б не перейматися, проте йдеться про такий загальнолюдський феномен, який є визначальним для всієї людської культури та цивілізації.

Дана стаття покликана розкрити причини незадовільного стану викладання філософії в українських університетах. Спочатку декілька слів про загальне бачення стану освіти та науки у вищих навчальних закладах України, у контексті аналізу якого лише і можна підійти до розгляду висунутого нами твердження. Насамперед, слід звернути увагу на той факт, що сам характер відносин між вищими навчальними закладами (надалі університетами) і державою є неприродним і дуже часто ставить під сумнів саму ідею університету.

Університет як такий насправді позбавлений справжньої автономії, що серед іншого виражається в тому, що університет по суті не є самостійним щодо присвоєння вчених звань і наукових ступенів. Держава через відповідні інституції, нібито недовіряючи університетам, затверджує з правом вето рішення відповідних вчених рад університетів. Якщо держава (читай чиновник) не довіряє університету навіть у цьому, то постає питання: як взагалі університетам можна довіряти освіту студентів?

Існування такої інституції, як ВАК України з тими функціями і повноваженнями, які він має, є неприкритою образою для всіх університетів. Нагадаємо лише, що автономія університетів щодо розв’язання вищезазначених питань є загальноєвропейською, можна навіть сказати загальносвітовою нормою та практикою, і є головною умовою розвитку університету як такого.

Продовжує існувати фактичний розрив між науковою та педагогічною роботою, який є давньою проблемою і який деклараціями про наміри не подолати. Саме інституційне забезпечення наукових досліджень стоїть під великим питанням. Сучасні українські аспірантури, особливо ті, які пов’язані з суспільно-гуманітарними науками та філософією, радше виступають не стільки творчими лабораторіями, скільки формами соціалізації вчорашнього студента, який далеко не завжди після закінчення університету є визначеним щодо свого подальшого життєвого шляху, і тому часто використовує аспірантуру як тимчасовий “пансіон”. Результатом цього є або не підготовка дисертації, або її вкрай низька якість, яка, проте, не заважає захисту такої дисертації, і це при тому, що вимоги ВАКу стають все більш і більш жорсткими. Іноді складається враження, що між вимогами ВАКу і якістю дисертацій існує прямо пропорційна залежність: чим «вищими» стають вимоги ВАКу, тим нижчою стає якість дисертацій. Пояснити це можна лише тим, що ВАК намагається все більш і більш формалізувати вимоги, а така формалізація лише відволікає справжнього науковця від його роботи, а людині байдужій до науки вона взагалі не перешкода. Отож, підвищення вимог ВАКу – це «нерви» для перших і лукава посмішка для останніх.

Вихід із цієї ситуації один – університет, спираючись лише на свій авторитет (чи поступово його втрачаючи), має самостійно без жодного втручання держави розв’язувати вищезазначені питання. Звісно йдеться про потребу в корінних структурних змінах у системі освіти. Такі зміни, мабуть, спровокують певні непорозуміння, казуси та навіть анекдотичні ситуації, щось на кшталт появи великої кількості всіляких докторів наук і академіків. Однак соціальні інституції завжди мають тенденцію до самоорганізації і гармонізації, а анекдоти й казуси так і залишаться лише приводом для жартів. Для тих колег, які психологічно не можуть змиритися з появою таких квазі-докторів і академіків можна лише сказати: вчений свій авторитет має підтримувати не хизуванням своїми званнями та ступенями, а постійною роботою, результати якої і мають ставати лакмусовим папірцем, який дасть змогу відрізнити справжніх вчених від квазі-вчених. Та й хіба варто колегам чомусь дивуватися, див їм і так вистачає. У науці, у науковій спільноті всі добре знають хто чого вартий.

Особливе занепокоєння викликає відрив української науки від загальноєвропейської та світової, і найбільш критично даний розрив відчувається саме у філософії. Показовим і красномовним є той факт, що в Національній бібліотеці імені Вернадського не можна знайти жодного філософського журналу німецькою мовою, який би бібліотека отримала за останні десятиліття. Для кожного, хто хоча б загально знайомий з філософією, є зрозумілим значення німецької філософської традиції. Постає питання, у який спосіб взагалі український філософ може порівнювати результати власних досліджень з результатами, які отримують його колеги за кордоном. У чому тоді взагалі полягає сенс наукової новизни, яку декларують українські дисертанти? Сам характер положень наукової новизни в кандидатських і докторських дисертаціях по суті лише декларує, що дане положення вперше сформульовано в Україні, проте наукова новизна визначається в загальноєвропейському, загальносвітовому масштабі.

Також викликає питання існуюча практика перекладу філософських творів українською мовою взагалі та філософської класики зокрема – часто такі переклади є непідготовленими. Часто вони є швидше експериментом перекладача, ніж інтелектуальним продуктом, який може бути рекомендованим студенту. На жаль часто українські переклади зводяться до пошуку відповідного понятійного апарату, хоча, як нам видається, це лише одна зі складових роботи перекладача. Сама робота над розробкою можливого понятійного апарату має бути узгоджена із суто філософською роботою, і на неї спиратися. Іншими словами, розробка філософського понятійного апарату – це не справа філологів, з ними можна щонайбільше консультуватися, а не передавати їм право проводити експерименти над філософськими текстами. У даному контексті постає питання про забезпечення низки умов, серед яких – інституційне забезпечення самої можливості появи перекладів в Україні, які можна було б вважати академічними.

Є два основні критерії якості університету: рівень професорсько-викладацького складу та багатства фондів бібліотек. Рівень професорсько-викладацького складу визначається не лише наявністю високих звань і ступенів, а і його реальним науковим авторитетом в Україні та світі, який засвідчується публікаціями в провідних вітчизняних та іноземних фахових виданнях і посиланнями на дані публікації; іншого критерію не існує. Сучасний світ є доволі мобільним. Мобільність у царині університетського життя передбачає, що викладачі університету регулярно виносять результати своїх досліджень на розгляд європейської та світової наукової спільноти. Проте можливість такого подання залежить часто від обізнаності вітчизняних науковців, у даному випадку йдеться саме про обізнаність вітчизняних філософів, щодо тих дискусій, які мають місце поміж провідними європейськими філософами в реальному часі. Завдання будь-якого філософського факультету полягає серед іншого в тому, щоб долучатися до таких дискусій, а не в тому, щоб лише ознайомити студентів з тими роботами, які є результатами дискусій, що мали місце 40-50 років тому. Університет має постійно сам продукувати, а не лише пасивно сприймати результати роботи інших. Світу цікавими будуть лише ті, хто сам продукує інтелектуальний продукт, а не лише його споживає. Нинішні українські університети не продукують інтелектуального продукту саме в царині філософських досліджень. І це, на жаль, є сумна тенденція, яка не буде змінена найближчим часом.

Ситуація в Україні щодо філософської освіти та філософських досліджень може бути порівняна з такою собі фантастичною ситуацією (хоча чому обов’язково фантастичною?), за якої в якомусь невеличкому українському містечку створили собі філософський факультет, який не має регулярних зв’язків з іншими філософськими факультетами, а за бібліотеку такому факультету слугують фонди районної бібліотеки. Можна бути впевненим в тому, що будь-яка нісенітниця, яка буде проголошена в стінах такого собі провінційного університету, може бути визнана вельми глибокою та такою, що заслуговує визнання та відповідного вшанування її автора. По суті, філософські факультети українських університетів перебувають у подібному відношенні до більшості філософських факультетів європейських університетів. Власне, така ситуація характерна саме для філософських факультетів українських університетів, інші ж факультети або через специфіку відповідних дисциплін, які викладаються на цих факультетах, або через цілу низку інших причин мають кращі позиції, хоча в цілому ситуація зі станом освіти та науки в Україні є незадовільною. У цьому контексті дозволю собі зазначити, що понад 90%, і це щонайменше, дисертацій з філософії взагалі не мають ніякої наукової цінності.

Декілька слів про бібліотеки. Існуючі бібліотеки в українських університетах, і зокрема фонди філософської літератури, є вкрай незадовільними: несистематичними та бідними. Слід зазначити, що гарна бібліотека – це необхідна основа гарного університету. Кращі європейські університети питанню формування бібліотечних фондів надають особливої уваги. У цьому контексті варто зазначити, що філософські фонди університетських бібліотек мають комплектуватися не лише подекуди сумнівними перекладами філософських творів, а й творами мовою оригіналу та відповідною кількістю періодичних європейських видань. Це є загальноєвропейська норма. Поповнення бібліотек такими джерелами не обов’язково потребує значних фінансових витрат, існують реальні можливості їх мінімізувати. Було б бажання.

Тепер щодо навчальних програм з філософії. Аналіз значної кількості навчальних програм з філософії показує, що вони часто носять декларативний характер. Загальною тенденцією є підміна курсу філософії курсом з історії філософії. Дійсно, слід пам’ятати, що філософією не можна займатися поза контекстом історії філософії, знайомство з філософією передбачає знайомство з першоджерелами: творами Платона, Арістотеля, Декарта, Юма, Канта, Гуссерля та багатьох інших, у цьому розумінні до філософії не долучаються через підручник. Разом з тим філософія не тотожна історії філософії. Філософія починається не зі знайомства з текстом, а з питання, яке ставить перед собою людина, а поставлене питання приводить до текстів, проте відповідь на питання можна отримати не із самого тексту першоджерела, а йдучи паралельно з ним. При цьому для того, хто шукає відповідь на філософське питання у філософському тексті існує постійна загроза підміни філософії історією філософії. Одночасно слід завжди враховувати історико-філософський контекст. Однак не варто при всьому цьому забувати, що курс філософії і курс історії філософії далеко не тотожні.

Дійсно, курс філософії має враховувати історико-філософський контекст, таке врахування передбачає знайомство з філософськими текстами безпосередньо, а не з підручниками з історії філософії, які у відриві від філософських текстів можуть лише зашкодити. Підручник з філософії є лише прийнятним компромісом між викладачем та студентом, але лише за умови врахування вищезазначеного. Ось саме тому підручники з філософії доволі часто викликають особливе занепокоєння. Здебільшого за існуючої практики вони є не стільки вступом до філософії, скільки перешкодою на шляху до філософії.

Відсутність чіткої структури курсів на жаль є типовим явищем для курсів філософії, які читаються в українських університетах. Чітка структура курсу не можлива без чітко сформульованої і разом з тим не декларативної мети. Заручником цієї ситуації залишається студент, від якого часто вимагають відтворення або певних ідеологем, або орієнтації в матеріалі, у якому сам викладач часто доволі умовно орієнтується, будучи здатним лише відтворити шаблони підручника.

Часто сьогодні в українських університетах студенту пропонують курс філософії, який становить собою еклектичне поєднання завуальованого діалектичного матеріалізму та історії філософії. Такий продукт може лише відштовхувати від філософії. По суті курс філософії як такий в українських університетах не викладається. А ті курси, що пропонуються мають мало спільного з філософією. За таких умов студент взагалі не отримує належну університетську освіту, яка традиційно в Європі передбачає базову філософсько-гуманітарну освіту. В цій площині слід шукати відповідь на питання: чому Україна позбавлена еліти як такої? Сьогоднішні представники так званої політичної еліти, які є за освітою інженерами, економістами, технологами, по суті не здатні продукувати суспільно-політичні ідеї і втілювати їх. Ми можемо констатувати, що в Україні взагалі відсутня якісна гуманітарна освіта, свідченням чого є той факт, що з опублікованих українськими вченими за 2007 рік чотирьох тисяч статей в іноземних фахових виданнях лише кілька десятків припадають на гуманітарну сферу. За таких умов ми як нація не маємо жодних перспектив на майбутнє.

Усе вищевикладене пояснюється браком сталої філософської традиції в українських університетах і, зокрема, провідних університетах країни. Традиція не може виникнути завдяки банальному запозиченню. Її не можна експортувати, викрасти, взяти в борг. Вона може або успадковуватися, або започатковуватися. Будемо сподіватися, що ми все ж станемо свідками відновлення по-справжньому європейської філософської університетської традиції. Відновлення філософської університетської традиції передбачає відродження самої ідеї університету. Першим кроком такого відродження ідеї університету має бути відновлення справжньої автономії університетів. Можливо таке відновлення автономії університетів стане одним із кроків на шляху відродження української інтелігенції.

2007 р.



Підпишіться на мої публікації в Facebook або Twitter.



Комментариев нет:

Отправить комментарий