Якщо б Іммануїл Кант жив у сучасній Україні, то він міг би не лише не стати професором університету, а й навіть доцентом. Він був диваком і ніколи не був у жодному іншому місті крім рідного міста Кенігсберга. Це не завадило йому стати всесвітньовідомим філософом. Канту повезло: в його часи не жили відчайдушні реформатори, йому ніхто не пропонував для того, щоб стати доцентом чи професором, прокататися за свій рахунок з провінційного пруського Кенігсберга до Парижа на конференцію. Канта ніхто не змушував підтвердити знання іноземної мови, сплативши при цьому кругленьку суму з власного незначного доходу. Лише “багата” уява могла породити проект Порядку затвердження рішень про присвоєння вчених звань. Лише “багата” уява може замінити радість від повноцінної творчої діяльності, щоденного наукового пошуку виконанням формальних вимог. Ні, звісно, ніхто з Глухова, Полтави чи Житомира не буде їздити в Париж чи Лондон на наукові конференції, однак нова вимога суттєво покращить статки інших осіб з багатою уявою, які, звичайно, нададуть потенційним українським доцентам повні докази участі останніх у міжнародних конференціях та можливість публікації у відповідних журналах. Коли люди бажають виправдати існування власних посад, скажімо, у міських відділах освіти, то вони знущаються з місцевих освітян. Вихователі дитячих садків замість спілкування з дітьми частенько виготовляють дурнуваті стенди. Інтелектуальна імпотенція, як правило, породжує безглузді пропозиції. Гадаю, що для повноти вимог до майбутніх доцентів та професорів потрібно додати ще одну вимогу: пошукачі вчених звань мають навколішки тричі проповзти навколо МОН. Тим самим вони засвідчують серйозність власних намірів. Звісно, вимога безглузда, однак не набагато безглуздіша від деяких інших вимог відповідного проекту. Отож, псевдо-реформуємося і далі!?
Мій
Персональний сайт
Підпишіться на мої публікації в
Facebook
Комментариев нет:
Отправить комментарий