вторник, 10 марта 2015 г.

Про ситуацію довкола імплементації окремих положень нового Закону “Про вищу освіту” та можливу альтернативу


Ситуація, яка складається довкола імплементації Закону “Про вищу освіту”, була визначена значною мірою поспішним ухваленням Закону. Новий Закон є доволі суперечливим та незавершеним. Він став результатом компромісу стейкхолдерів, а не результатом роботи незалежних освітніх експертів. Поспішне ухвалення Закону було обумовлено виключно міркуваннями політичної доцільності.

Для масштабного реформування системи освіти в Україні потрібна наявність розвинутого освітнього консалтингу. Такий феномен в Україні відсутній, однак є ряд експертів, які могли б забезпечити більш зважений підхід до реформи освіти в країні, зокрема вищої освіти. В останній час стає помітною тенденція до наростання небажання керівництва МОН співпрацювати з освітніми експертами. Восени керівництво міністерства робило спроби налагодження діалогу з експертами, однак такі спроби носили швидше елементи профанації, ніж реального експертного обговорення за участі керівництва МОН. З цього приводу мною в листопаді 2014 року була підготовлена стаття спеціально для порталу “Освітня політика”: “Експертне обговорення чи профанація. До питання обговорення освітньої реформи: передумови та умови повноцінного експертного обговорення.” Однак за останні три місяці керівництво МОН замість пошуку адекватного формату діалогу з освітніми експертами, фактично, усунулося від повноцінного обговорення. Обговорення освітньої реформи набуває певних ознак кулуарного характеру. Ситуація, яка склалася довкола обговоренням проекту Порядку затвердження рішень про присвоєння вчених звань та вперте небажання керівництва МОН дослуховуватися до аргументів експертів та викладачів щодо проекту, засвідчує, що ситуація стає критичною.

Хоча і є вже всі підстави для того, щоб говорити про необхідність відповідних кадрових рішень у МОН, однак кадрові рішення нічого самі по собі не вирішать, якщо не будуть запропоновані нові підходи до реформи освіти в Україні. Потрібне адекватне бачення реформи освіти, зокрема реформи вищої освіти. При реформуванні освіти слід виходити з певного поняття = концепту освіти, як умови концептуального реформування освіти, бо реформа освіти є приведенням її реального стану до власного поняття.

Європейський університет постав в Середні віки як об’єднання викладачів та студентів. Двома ключовими постатями університету були і є викладач та студент. Вся мудрість полягає в тому, як забезпечити ефективну співпрацю між тим, хто бажає навчати, та тим, хто щиро бажає вчитися. Така ефективна співпраця, яка має поступову тенденцію до переходу в діалог, можлива за умов, якщо об’єднання (університет) викладачів та студентів буде мати певну автономію. Невиправдане втручання держави в університетське життя веде до того, що викладач замикається на собі та своїх проблемах, які йому створює держава, та немає часу на ефективну співпрацю зі студентом.

Існуюча в Україні практика присвоєння вчених звань та наукових ступенів є практикою викрадання часу. За часів майже кожного нового міністра освіти пропонувалося нове положення про присвоєння вчених звань. Як правило, нововведення були направлені на посилення вимог до пошукувачів вчених звань. Запропонований проект Порядку затвердження рішень про присвоєння вчених звань став безпрецедентним навіть у порівнянні з всією попередньою практикою. Повна відірваність від реальності, абсолютне нехтування автономією університетів, неадекватність та абсурдність окремих положень є тими загальними характеристиками, якими можна описати на емоційному рівні цей документ. Якщо ж залишити царину емоцій та перейти до царини розуму, то варто зазначити, що будь-які пропозиції мають відповідати трьом вимогам: ефективність, доцільність та розумна достатність. Присвоєння вченого звання вищим навчальним закладом не може бути обумовлено вимогами, які не можуть бути в принципі автономно забезпечені самим навчальним закладом. Мова йде про пп.8.4., 9.4 та 10.4. (міжнародний мовний сертифікат), пп.9.5.,10.5. та 11.5. (участь у роботі не менш як однієї наукової конференції, проведеної у країні, що входить до Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) та/або Європейському Союзі) проекту Порядку затвердження рішень про присвоєння вчених звань.

Розглянемо окремі положення проекту Порядку затвердження рішень про присвоєння вчених звань та спробуємо системно дати альтернативне бачення і питанню присвоєння вчених звань, і питанню присвоєння наукових ступенів в Україні.

Стосовно міжнародного мовного сертифікату варто зазначити наступне: викладач ВНЗ, дійсно, повинен володіти на певному рівні бодай англійською мовою, іноді є гостра потреба у володінні кількома мовами. Разом з тим автономія ВНЗ передбачає, що ВНЗ у кожному випадку має визначати бажаний рівень володіння мовою самостійно. Так, не можна виставляти однакові формальні вимоги до рівня володіння іноземною мовою філологом та математиком. Талановитий математик може не завжди підтвердити певний рівень володіння мовою, однак мова математики дуже часто знімає питання про високий рівень володіння іноземною мовою. Не враховуючи це можна принести більше шкоди, ніж користі. Тобто в кожному конкретному випадку потрібно дане питання вирішувати так, щоб це сприяло становленню науковця, викладача, а не створювало для нього штучні проблеми. Вимога міжнародного мовного сертифікату від пошукачів вчених звань є надмірною і недоцільною, оскільки підтвердити певний рівень володіння мовою людина має на рівні вступу в аспірантуру, тим самим засвідчити спроможність працювати над дисертацією з використанням літератури іноземною мовою. Потреби у повторному іспиті з іноземної мови навіть під час навчання в аспірантурі не існує, оскільки повторний іспит може засвідчити лише ту спроможність, яка і так була раніше засвідчена. Володіння іноземною мовою не є самоціллю для науковця, воно є засобом. Безглуздо перевіряти володіння цим засобом у того, хто вже захистив дисертацію, скориставшись чи ні таким засобом. Будь-які подальші вимоги підтвердження володіння іноземною мовою означає лише те, що вітчизняна система освіти, по-перше, розглядається як така, що є неспроможною адекватно підтвердити володіння мовою, по-друге, навіть в майбутньому таке підтвердження не може бути покладено на вітчизняні ВНЗ. Особливо абсурдною ця ситуація виглядає у випадку з філологічними факультетами та ВНЗ. Можна навіть не згадувати того, що поширеної практики вимагання міжнародних мовних сертифікатів від викладачів у світі просто не існує. За подібними пропозиціями можуть приховуватися наміри лобіювання певних інтересів. Сьогодні англійська мова стала своєрідним товаром. Ми маємо вивчати англійську мову, а не купувати сертифікати про володіння нею. Власне кажучи, вирішення питання вивчення іноземної мови має лежати, насамперед, в площині реформи початкової та середньої школи, а не в площині вимог до дипломованих фахівців.

Участь у міжнародних конференціях є бажаною для науковця, викладача ВНЗ, однак спроба визначати конкретні країни є абсурдною. Так, іноді може бути бажаною та доречною міжнародна конференція саме в країні, яка не входить до переліку країн ЄС та ОЕСР. Фактично, пропозиція МОН є прямим закликом до українських ВНЗ не марнувати час на організацію та проведення міжнародних конференцій. Це ж саме стосується і публікацій в міжнародних журналах.

Ми маємо розвивати інституційну підтримку науки в Україні, а не шукати відповіді на внутрішні проблеми за межами країни. Фактично, запропоновані пропозиції проекту ведуть до руйнації академічних інституцій в Україні, оскільки будь-який крок останніх має бути підтверджений відповідним закордонним агентом. Про жодну автономію за таких умов не може бути мови. Проект пропонує в майбутньому кожному викладачу самостійно вирішувати власні проблеми, які йому штучно створює МОН, за кордоном. Така освітня політика веде не до консолідації академічної спільноти, а до її розпорошення.

Звичайно ми розуміємо, що такі ініціативи МОН приведуть лише до того, що спритні посередники забезпечать потенційних українських доцентів та професорів всіма доказами участі останніх в міжнародних конференціях та відповідними публікаціями на будь-який смак.

Що сьогодні реально потрібно зробити для якісної зміни ситуації стосовно існуючої практики присвоєння вчених звань та наукових ступенів?

По-перше, потрібно визнати, що навіть існуюча система є системою марнування часу та знущання над викладачем ВНЗ.

По-друге, потрібно змінити систему оплати праці науково-педагогічних працівників, адже саме неефективна система оплати праці, що визнають і самі керівники МОН, не дозволяє відмовитися від втручання МОН в дані питання. Нова система не повинна містити формальні доплати за наукові ступені та вчені звання. Однак така зміна не означає зменшення реальної зарплатні для викладачів ВНЗ. Докладніше в моїй статті: “Про фінансування системи освіти в Україні

По-третє, потрібно відмовитися від існуючої практики “чотирьох порогів академічної кар’єри”: захист кандидатської дисертації – присвоєння вченого звання доцента – захист докторської дисертації – присвоєння вченого звання професора. Така практика є причинною того, що замість заняття науковими дослідженнями з залученням грантів українські викладачі майже все життя вирішують питання кар’єрного зростання: комусь це вдається зробити швидше, а комусь повільніше. Практику “чотирьох порогів академічної кар’єри” варто замінити цивілізованим академічним життя, в якому людина буде думати про отримання гранта на дослідження, а не про черговий міністерський папірець.

Відмова від “чотирьох порогів академічної кар’єри” передбачає, насамперед, відмову від дворівневої системи наукових ступенів. Кандидатська дисертація є, дійсно, кваліфікаційною роботою, вона забезпечує визнання дисертанта як самостійного науково-педагогічного суб’єкта. Докторська дисертація, яка у нас також, по суті, розглядається як кваліфікаційна робота, є певним непорозумінням. Фактично, докторська дисертація невиправдано дублює функцію кандидатської дисертації. Практика габілітації в Німеччині, на яку посилаються захисники існуючої системи, є такою, що відразу відкриває шлях до професорської посади. Не існує аргументів на користь дворівневої системи наукових ступенів. Існуюча система відповідає відчуттям та переживанням авторів Закону, а не аргументам розуму.

Відмова від “чотирьох порогів академічної кар’єри” також передбачає відмову від практики присвоєння вчених звань взагалі. Асистент, доцент та професор мають стати виключно посадами у ВНЗ. Щонайбільше можна говорити про почесне звання професора. Захист дисертації має відкривати шлях до посади доцента; відповідний рівень наукових та педагогічних здобутків, публікації мають відкривати шлях до посади професора. Однак всі ці питання мають бути виключно у сфері рішень автономних ВНЗ. Автономія ВНЗ є правом ухвалювати важливі рішення та нести за них відповідальність.

По-четверте, потрібно відмовитися від існуючої практики функціонування спеціалізованих вчених рад з захисту дисертацій. Існуюча система функціонування вчених рад не спроможна ефективно забезпечувати процес розгляду і захисту дисертації та присудження наукових ступенів. Як правило, з двадцяти членів ради в кращому випадку два-три члена ради може компетентно судити про зміст та отриманні результати дисертації. Потрібно від системи постійно діючих рад перейти до системи тимчасових комісій з захисту, такі комісії мають складатися з 3-4 чоловік, які реально можуть оцінити дисертацію та взяти відповідальність за відповідне рішення. Така тимчасова комісія має утворюватися на час безпосередньої підготовки дисертації до захисту та самого захисту, в окремих випадках до такої комісії варто запрошувати іноземних колег.

По-п’яте, вкрай важливим питанням сьогоднішнього дня є питання прозорих та відкритих конкурсів на заміщення посад (викладацьких та адміністративних) у ВНЗ. Власне, в питанні кадрової політики саме цією проблемою і мало б сьогодні в першу чергу опікуватися МОН. Провідні університети світу на своїх сайтах постійно розміщують оголошення про вакансії, ми ж вирішуємо це питання в кулуарний спосіб. Про які стандарти взагалі за такої практики можна говорити!?

Віра в те, що в принципі державний орган може запропонувати та контролювати ефективну систему присвоєння вчених звань та наукових ступенів, яка буде ґрунтуватися на кількісних та формальних показниках, є за визначенням сліпою. Наукові та педагогічні здобутки в принципі не можна визначати за кількісними та формальними критеріями. На жаль, псевдо-філософський закон про перехід кількості в якість продовжує впливати на уяву багатьох українських можновладців.

Питання стандартів є питанням зрілості та відповідальності академічної спільноти. Разом з тим підвищення стандартів можна забезпечити лише у відкритому та конкурентному середовищі. Таке середовище має визначати як конкуренту діяльність ВНЗ, так і співпрацю науково-педагогічних працівників. Без цього говорити про стандарти позбавлено сенсу.

Автономія університетів є засобом, який має забезпечити ефективну академічну діяльність. Проблема в тому, що не можна просто так взяти і оголосити, що з першого вересня університети стануть автономними, оскільки процес набуття університетом автономії є складним процесом набуття нової суб’єктності. Однак навіть формальне надання всіх свобод університетам не перетворить їх відразу на автономні університети, так само як раба формальне скасування рабства не перетворить відразу в повноцінного громадянина. Процес набуття університетами автономії відбувається між своєрідними “Сціллою і Харібдою”, а саме бажанням держави (МОН) контролювати університети та небезпекою остаточного перетворення університетів в неконтрольовані феодальні вотчини. Нам потрібна продумана система противаг у вищій освіті, яка б захищала університет від цих небезпек.

Суб’єктами системи противаг у вищій освіті мають стати автономні ВНЗ, реформоване МОН, Національне агентство з забезпечення якості вищої освіти, незалежні агенції з забезпечення якості вищої освіти. Ключова ідея системи противаг у вищій освіті полягає у відокремленні суб’єкта (незалежна агенція), який готує відповідні висновки стосовно ВНЗ, від суб’єктів (МОН, Національне агентство), які ухвалюють рішення стосовно ВНЗ. При цьому суб’єкт, який ухвалює рішення, керується висновками незалежного від нього суб’єкта, і не може підміняти висновки останнього. Виключно важливе значення у такій системі належить незалежним агенціям з забезпечення якості вищої освіти. Незалежні агенції мають здійснювати комплексний моніторинг діяльності ВНЗ, напрацьовувати рекомендації для ВНЗ за результатами моніторингу, надавати оцінку та висновки стосовно ВНЗ. Саме незалежні агенції мають, здійснюючи комплексний моніторинг діяльності ВНЗ, в першу чергу визначити наскільки у ВНЗ забезпечені умови для реалізації ефективної кадрової політики: чи проводяться відкриті конкурси на заміщення вакансій, наскільки прозорою та ефективною є процедура проведення конкурсів і т.д. Всього цього не може ефективно робити МОН, однак це під силу незалежним агенціям, які будуть працювати на професійному рівні та відповідати за результати власних висновків. Докладніше про систему противаг можна прочитати в моїй статті: “Про створення системи противаг у вищій освіті та дорожню карту освітньої реформи”

Докорінна відмінність між існуючою практикою та запропонованою альтернативою полягає в тому, що у першому випадку МОН намагається контролювати виконання вимог кожним окремим викладачем, марнуючи при цьому час викладача, у другому випадку здійснюється моніторинг забезпечення ВНЗ умов для становлення кадрового потенціалу у закладі. Мова йде про два абсолютно різні концептуальні підходи. З урахуванням того, що від висновків незалежних агенцій, значна частина яких буде стосуватися саме кадрового питання, буде залежати розмір фінансування ВНЗ, то цей механізм буде більш дієвим та ефективним. Фінансування у ВНЗ має надходити двома способами: (1) йти за студентом (ваучер), (2) надходити за результатами висновків стосовно ВНЗ незалежних агенцій. Від першого має залежати розмір зарплати викладачів, від другого розмір зарплатні адміністрації ВНЗ та фінансування матеріально-технічної бази ВНЗ.

Не потрібно марнувати час на вигадування формальних вимог для майбутніх доцентів та професорів, потрібно створити конкурентне середовище, в якому науково-педагогічні працівники будуть стимулюватися до наукової роботи протягом всього академічного життя, а не лише під час роботи над дисертаціями. В конкурентному середовищі ВНЗ мають просто пропонувати посади у відкритому конкурсі кандидатам з кращим потенціалом. А моніторинг цього мають здійснювати незалежні агенції з забезпечення якості вищої освіти. Потрібно думати не про моніторинг здобутків викладачів, а про моніторинг умов, які забезпечують отримання відповідних академічних здобутків. Це потрібно нам зрозуміти та донести це розуміння до можновладців. Насправді в академічному середовищі всім дуже добре і дуже швидко стає зрозуміло про потенціал того чи іншого викладача. Питання лише в тому, щоб змусити систему перейти з режиму стагнації в режим продуктивної конкуренції.

Важливо зрозуміти, що хоча компроміс в багатьох випадках є виходом з ситуації, однак дуже часто компромісні рішення ведуть до доволі негативного розвитку ситуації. Зараз час для того, щоб ухвалювати відповідальні та зважені рішення. Половинчасті реформи в освіті лише посилять стагнацію системи освіти. Потрібна чесна та відверта дискусія.




Мій Персональний сайт

Підпишіться на мої публікації в Facebook

Комментариев нет:

Отправить комментарий